його рук». Шаста зліз з коня і потягнув його праворуч. Тупіт швидко наближався. За якусь хвильку військо було вже на роздоріжжі. Шаста затамував подих, прислухаючись, який шлях вибере Рабадаш. Хлопець добре чув фуркання коней, цокання копит на битому шляху, подзвін вудил і поплескування по шиях. Тоді долинув вигук: «Стій!» — Слухайте всі! — проказав той самий голос. — Ми вже недалеко від замку. Пам’ятаєте, що я велів? Удосвіта ми будемо в Нарнії. Поводьтеся стримано. У цьому поході краплина нарнійської крови цінніша за бурдюк вашої. Кажу: у цьому поході. Боги ще пішлють нам щасливу годину і тоді від Кеа-Перевелу до Західної Пустелі не залишиться жодної живої душі. Та ми ще не в Нарнїі. Тут, у Верхоландії, буде инакше. Коли доберемося до замку короля Люна, головне — діяти швидко. Покажіть їм, на що ви здатні. За годину замок має бути моїм. Уся здобич належить вам. Собі я не братиму нічого. Знищуйте усіх чоловіків, яких тільки стрінете, аж до немовлят, що народились учора. А жінок, золото, діяманти, зброю і вино діліть між собою як хочете. Та як зловлю когось при відступі — спалю живцем. В ім’я Таша, непоборного й безжального — вперед! Знову затупотіли коні: військо рушало з місця. Шаста перевів подих: нападники пішли иншою дорогою. Правда, хоча хлопець увесь час думав про двосотенне військо, та він не усвідомлював, що це означає: йому здавалося, що вершники надто довго долають цей відрізок шляху. Та ось тупотіння віддалилося, а за хвильку й зовсім стихло. Шасті знову стало чутно, як із гілок спадають краплі. Тепер він знав дорогу до Анварду, але, ясна річ, не міг рушати услід за Рабадашем, бо це означало потрапити йому просто в руки. «Що мені, до лиха, робити?» — подумав Шаста. Хлопець осідлав коня і поїхав иншою дорогою. Він сподівався, що невдовзі на шляху трапиться якась хатина, де він зможе попросити притулку та харчів. Шаста також зважував, чи не варто повернутися назад, до пустельника, де залишилися його друзі, але не знав дороги. «Урешті—решт, — сказав собі Шаста, — кудись ця дорога мене приведе». Та все залежить від того, що під цим розуміти. І дорога справді кудись запровадила хлопця. Ліс робився щораз густіший, було дуже вогко і холодно. Пронизливий вітер силкувався розвіяти густу паволоку, проте її клубки лише перекочувалися з місця на місце. Якби Шаста раніше ходив у гори, то розумів би, що таке буває, коли піднятися дуже високо. Можливо, він уже був зовсім близько від перевалу. Але Шаста нічого не знав про гори. — Певно, я зовсім безталанний, — мовив уголос Шаста. — Иншим нічого, а ось мені… Нарнійські вельможі втекли із Ташбану, а мене лишили. Аравіса, Бругу та Гвіна сидять собі у пустельника, а з вісткою. звісно, послали мене. Король Люн та його люди, напевно, вже добралися до замку, встигли зачинити ворота і приготувати Рабадашеві зустріч. А я знову сам. Від утоми, від голоду (за цілий день він не мав ні ріски у роті) хлопцеві стало себе дуже шкода: по щоках покотилися сльози. І тут Шаста почув якісь звуки. Очі його миттю висохли. Навкруг було темно, хоч в око стрель, хлопець нічого не міг розгледіти. До нього долинало чиєсь глибоке розмірене дихання. Шаста подумав, що там ховається якийсь великий звір. Але він ступав так тихо, так м’яко, що годі було розчути його кроки. У голові Шасти промайнуло: тут, на Півночі, живуть велети. Він чув колись про них. Шасту охопив жах, але він прикусив губу і більше не плакав. Хлопець іще хвильку вслухався у темряву. Було тихо. Шаста уже подумав, що йому тільки здалося. Але тут до нього знову долинув цей звук. Та ні, це не мариво: Шаста відчув на руці чийсь гарячий подих. Якби у нього зараз був добрий кінь… чи радше якби Шаста вмів дати собі з ним раду… він би вдарив у галоп і геть, геть звідси. Але хлопець не знав, як підігнати коня: жеребець неспішно плівся по дорозі, а хтось ховався тут, поруч, дихав у спину. Врешті Шаста не витримав: — Хто ти? — спитав він пошепки. — Той, хто довго чекав, аби поговорити з тобою, — пролунав глибокий величний голос. — Ти… ти велетень? — знову спитав Шаста. — Можеш називати мене й так, — відповів голос, — хоча я не схожий на створіння, які ви звете велетами. — Я нікого не бачу, — мовив Шаста, роззирнувшись довкола. І злякався ще більше. — А ти… а ти часом не привид? Ох, прошу… благаю, не чіпай мене. Я не зробив тобі нічого поганого! Ох, ну чому, чому зі мною весь час щось трапляється? У цю мить він знову відчув, як в обличчя йому війнув теплий подих. — Ось, — промовив голос, — хіба духи дихають? Розкажи, що тебе непокоїть. Це дещо заспокоїло Шасту і він розповів, що ніколи не знав своїх справжніх батька та матері, а старий рибалка поводився з ним суворо. Далі хлопець розказав про свою втечу, про те, як його наздоганяли леви і як йому вдалося переплисти затоку, про небезпеки, що чигали на нього та його супутників у Ташбані, про те, що довелося провести ніч на цвинтарищі, а поруч увесь час вили шакали. Потім вони подолали пустелю. А коли геть вибились зі сил від спеки та спраги, їх наздогнав лев і поранив Аравісу. І що він дуже голодний, бо кілька днів не мав і ріски в роті. — Я б не сказав, що ти нещасний, — промовив голос. — А що, гадаєш, велике щастя здибати у дорозі левів? — спитав Шаста. — Там був лише один лев, — відповів голос. — Що ти таке кажеш? Я розповідав, що тоді, уночі, їх було щонайменше два, а… — Там був один лев, але дуже прудкий. — Звідки ти знаєш? — Це був я. Шаста завмер із відкритим ротом, мов громом уражений, а голос вів далі: — Я той лев. Я змусив вас з Аравісою об’єднатись. Я той кіт, який зігрівав тебе уночі серед гробниць. Я лев, який відганяв від тебе шакалів увесь час, поки ти спав. Я лев, який на останній милі нагнав коней, аби ти встиг попередити короля Люна. Ти не пам’ятаєш, але це я підштовхнув до берега човна, у якому лежало немовля, що знемагало від спраги. А рибалка, якому не спалося тієї ночі, забрав тебе до свого
Вы читаете Кінь та його хлопчик
