Поводила туди-сюди… Нічого не трапилося. Гарольд стояв над душею, пожирав мене очима і всім своїм виглядом показував: щоб тебе змія живцем проковтнула, нездара. — Я щось роблю неправильно? — Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкі сигнали, розумієш? — Як антеною? — Як посохом! Давай іще раз. Я знову поводила посохом. Придивилася до купин — у двох із них темніли круглі дірки. Нори? А в третій начебто нічого не було. — Ось тут змія, — я навмання ткнула пальцем в одну з дір. — Ні. Змія не там. І ти нічого не відчула. Ти навіть не намагалася. — Я намагалася. — Тоді шукай змію! Мій посох рухався туди-сюди, як двірник на склі машини. — Змія там, — я показала на іншу купину. — Ні! — Можливо, тут узагалі немає змій? — Є! Тут зовсім поряд сидить дуже отруйна й страшна змія. Її укус вбиває за кілька хвилин… у страшних муках. Вона прокушує наскрізь чоботи. І навіть кольчуги. Це страшно й небезпечно, розумієш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кілька секунд! Він переборщив. Він хотів, щоб я посохом знайшла «тонкий» сигнал небезпеки, натомість я перелякалася так, що мало не намочила нові штани. Я відскочила, вшкварила посохом по високій траві… Це дійсно була дуже страшна змія. Набагато більша за гадюку, чорна, із зеленими розводами. Дивно, як детально я встигла її роздивитися. Змія, розлючена моїм ударом, стрибнула (так-так, присягаюся, стрибнула!) по палиці вгору й стиснула щелепи на моєму зап’ясті. Боляче не було. Я струсонула рукою — змія впала і поповзла в траву. Миттєво. На руці залишилися дві червоні цятки. І вони дуже швидко перетворилися на дві сині цятки. — Ой, — скрикнула я. Тут мене вхопили за комір і поволокли. Я, звичайно, спіткнулася й упала. Тоді мене підхопили на руки, закинули через плече (це дуже незручно, висіти вниз головою) й потягли кудись зі страшною швидкістю, тільки трава зашелестіла. Впала з голови чорна зі сріблом хустка. Замиготіли чоботи Гарольда — один-два-три… Потім у мене ненадовго затьмарилося в очах, а коли чорнота розтанула, я побачила перед собою величезне шовкове шатро, біле, із зеленими узорами. Біля входу до шатра стояв стражник. — Пропусти! — здавлено пискнув Гарольд. Стражник відсунувся, і Гарольд вніс мене в шатро на руках. — … Перехід межі. Якби це було взимку — я перший сказав би, що не варто й намагатися. Але зараз весна, і досить суха… Люди сиділи на складаних стільцях, вивчали карту, розстелену на підлозі, й говорили, судячи з їхніх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, згрузив мене просто на карту перед Обероном, який сидів тут же й уважно слухав співрозмовників. — Це в долинах весна суха, — сказав король, ні на мить не перериваючи розмови. — А за горами, між іншим, ллє, і я не впевнений, що крижаний фонтан за цих умов — найліпше місце для переходу… Він узяв мою руку у свою, підсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, і тільки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до сліду укусу смарагдово-рубіновий набалдашник. — …Давайте не будемо ухвалювати поспішних рішень. У нас ще щонайменше тиждень спокійної дороги, а вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповісти про всі переваги вашої пропозиції… і недоліки, певна річ, якщо ви їх бачите. Моя долоня із синьої й товстої на очах зменшувалась до нормальних розмірів і білішала. Як і раніше, болю я не відчувала. — Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвідниками, мене турбує недостовірність нових відомостей… Він випустив мою руку. — Гарольде, я тобою незадоволений.
Бідний Гарольд! Мені його стало навіть жаль. Він виходив із шатра, ледве волочачи ноги. Щоб підбадьорити вчителя, я наздогнала його й весело сказала: — А я не злякалася. Він глянув на мене, і я відсахнулася. Не потрібне йому моє підбадьорення. А от коли б я провалилася крізь землю… і чим швидше, тим краще. — Гарольде! — від одного з господарських возів його погукала мати. — Що трапилося? — Нічого, ма. Все чудово. У голосі його бринів такий траур, що мати занепокоїлася всерйоз: — Ти був у короля? — Я зайнятий, ма! І, щоб показати матері, що дійсно не має жодної вільної хвилинки, Гарольд схопив мене за комір і потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, наші коні. Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свій. Він випустив мій комір. Я ледве не впала. Він відійшов убік і сів до мене спиною на повалене дерево. — Навіщо ти била посохом по траві? — запитав він безбарвним голосом. — Бо злякалася. Ти мене налякав. — Я налякав, — повторив він з гіркою іронією. — Послухай, Гарольде… Тобто скажіть, майстре… А Оберон… тобто його величність, він може будь-які рани отак, навіть не дивлячись, зцілювати? Він так довго мовчав, що я вже вирішила — не відповість. — Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними…
