тваринами. Ну і людьми з «товстого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти навсправжки така тупа? — Від ідіота чую, — сказала я холодно. І ми посварилися навік-віки.
Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню — бувало, що стражник підсаджувався до кухарів, а єгер — до музикантів. Хтось співав, і дуже гарно співав, аж за душу брало. Майже скрізь сміялися — мандрівники ще не втомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією йшли у майбутнє… Мені не хотілося сидіти біля багаття поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Тут жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води — ні, купатися зарано, ще холодна. Хоча хтось купався. Хлюпався, пірнав на самій середині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він голий, а я ніби підглядаю. І, щоб не опинитися в делікатній ситуації, я швидко пішла вгору, до табору. Доріжка загубилася в сутінках. Добре, що на мені були високі чоботи — не лякає ні роса, ні кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжній чарівник зараз злетів би. Піднявся б до місяця, повисів би над водою, розвівши руки… Невже я ніколи не навчуся літати?! Я опинилася в колючих кущах і довго шукала спосіб із них вибратися. А коли знайшла нарешті доріжку, то… — Ой! — Вибачте. Я майже налетіла на нього. Він був одягнений в темне, а я заґавилася. — Це ви вибачите, — сказала я, пригадавши, що треба бути ввічливою. — Просто я не бачу в темноті. — Правда? А я думав, що ви маг дороги… Ну от. Якби він хотів навмисне мені досадити — гіршого знущання й не придумати. — Ну звичайно, я маг дороги. Тільки не бачу в темноті. Що тут дивного? — Нічого, — він відступив. — Ну… ви йдете вгору? Може, вас провести? — Не треба, — сказала я досить грубо. — Просто йдіть, а я за вами. Він ішов швидко — ноги ж бо довгі. Я захекалася. Коли ми піднялися на пагорб, стало світліше від палаючих усюди багать. Я помітила, що волосся у мого випадкового супутника мокре. — Це ви купалися? — Я. — А хіба не холодно? — Холодно. Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії — він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили… — А ви підіть до багаття й погрійтеся, — сказала я. — А ви зі мною за компанію? Я розгубилася. — Навіщо? — Для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом, — він усміхнувся. — А ви знаєте, що я з іншого світу? — Звичайно.
Я не відразу зметикувала, куди він мене веде. А коли зрозуміла, було вже пізно. Шестеро дівчат! Шестеро виряджених у довгі сукні, з накидками і шалями на плечах, із завивками (і це ж у поході!), з підфарбованими очима. Одна схожа на Мальвіну, тільки волосся не голубе, а золотисте. Ще одна — руда, з ластовинням. Одна трохи схожа на Зайцеву, якби її дещо облагородити. Ще трьох я не розгледіла, тільки помітила, що вони гарні, набагато гарніші за мене. І всі сидять на складаних стільчиках навколо багаття, розмовляють і хіхікають. — Ваші високості, дозвольте відрекомендувати вам Ліну, нашого нового мага дороги. — Доброго вечора, — пробурмотіла я собі під ніс. Ці дівчата ще й «високості», виявляється. Наречені принца! Я озирнулася на свого поводиря…
