— Можна подумати, майстре, ви не вмієте рахувати. Я ж знаю, що вмієте. Це скромність у вас прокинулась. А якщо постаратися, то запросто можете двадцять один помножити на чотири… Він завівся. Обличчя вкрилося плямами. Кулаки стислися і безсило опустилися. Як казала наша завучка: «Якщо тебе образили словесно, то й відповідай словесно!» — … Двадцять на чотири — вісімдесят плюс чотири, — продовжувала я дуже серйозно, ніби роздумуючи, — та плюс ще дев’ять — це той «хвостик», три дні… От і виходить у місяць дев’яносто три перші уроки. Непогано для поча… Ноги мої задриґали в повітрі. Гарольд підняв мене за комір — комір уп’явся в шию. — Ідіот! Пусти! У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очі — ті взагалі старечі, божевільні. Він ненавидів мене у цей момент сильніше, ніж завучка. Можливо, навіть сильніше, ніж той ненормальний жебрак у таверні «Чотири собаки». Йому хотілося гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не помру. За те, що я зганьбила його перед Обероном. За те, що я нездара, дурепа, бевзь, і він нічому не зможе мене навчити ніколи-ніколи. А Оберон велів мене навчити. А Гарольд не може, бо я йолоп йолопом. А Оберон велів. А Гарольд не може, бо я дурна як довбня, як сало без хліба. А Оберон велів! І це замкнуте коло, із нього нема виходу… Я злякалася, адже він маг, хоча й молодший. І я не знаю точно, чи вміє він убивати поглядом. Якщо вміє — мені точно кінець. І, ні про що не думаючи, а тільки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям і прошепотіла: — Зло не має влади… Так, ніби я стерла пил зі скла. Насправді, звичайно, ніякого скла між нами не було, проте обличчя Гарольда раптом змінилося, проясніло. Він перестав буравити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив. Я швиденько відповзла вбік. Озирнулася: чи хтось бачив? Чи прийдуть у разі чого на допомогу? Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився… — У тебе є магічні здібності, — сказав одними губами. Обернувся й кудись поплентався.
Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма в голові колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. Виявляється, він означав, що насувалася буря. Почалася метушня. Посеред чистого поля встановили по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму крокодилоконі об’їжджає табір, і набалдашник його білої патериці був спрямований то в землю, то в низько нависле небо, що швидко темніло. Повз нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені: — Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з високостями будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній. Я кивнула, не дивлячись на Гарольда. Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, такі страшні в них закручувалися смерчі, що лячно було дивитися. — Якщо ти збираєшся у велике шатро, — сказав Гарольд, — то краще зараз. А то потім змиє. — А якщо не піду? Гарольд помовчав. — Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам вечеряти дасть. Він усе ще дивився вбік. З обіду — з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі. — Ну, полізли, — сказала я невпевнено. На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так втомилася за цей день, що просто влягтися на м’якому сіні здавалося королівським, нечуваним задоволенням. Яскраві блискавки краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно. — Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло? — Захист табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк не проб’ються. — А що таке смирк? — Ти не знаєш, що це таке? Він не знущався. Він дійсно здивувався, як можна не знати таких простих речей. — У нас їх нема, — сказала я обережно. Насправді я не була впевнена. Адже я не все на світі знаю. Можливо, у нас десь і є смирки. — Ну… це така тварюка, зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт? — З географії вчили. — Ну… ось. Насправді смирк — це як величезна тонка рука, на ній сто чи й більше пальців, усі вони переплутані. Падає з блискавкою й хапає людину в жменю. — І що? — запитала я напружено. — І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його відносить. Так само і з людиною. Знову зблиснуло. — Овва, — сказала я приголомшено. — Та не бійся… Тут їх мало. Вважай, майже нема. А от коли ми перетнемо кордон… Ми помовчали. Полив дощ. Віз поскрипував, зверху сипався пісок — там хтось сидів під навісом, неголосно переговорювався. Потім жіночий голос гучніше промовив: — Гарольде! Ви з Ліною кашу будете, що з обіду залишилася? — І вино, — похмуро сказав Гарольд. — Гаряче. — А я не п’ю вина, — пробурмотіла я тихенько. — Ну,
