запитала я, роздивляючись вузлуватий ціпок. — Його величність велів, — сухо озвався Гарольд. — Прикордоння… Так от. Площа п’ятикутна, на одному розі — пекарня, на другому — коптильня, далі — ще одна пекарня, ще далі — шинок одного моряка, якщо він ще не помер, звичайно. А на п’ятому боці — «П’ятий кут», ти побачиш, там подають птицю, запечену… — Гарольде, — сказала я, неввічливо його перебиваючи, — коли ти думаєш учити мене чарівництву? Він так гірко й докірливо глянув, ніби я посеред веселого бенкету нагадала про його невиліковну хворобу. — Гарольде, — сказала я твердо, — у мене два молодші брати. Я намагалася їх учити читати. Це жахливо. Простіше вбити. Він відвів очі. — А потім вони пішли в школу, і нічого — читають, пишуть… Значить, їх все-таки можна було навчити? — Не твоїм розумом міркувати, — сказав він хрипко. — Я обіцяв тебе вивчити — і вивчу. Заспокойся. — Коли? — Завтра! — Чому не сьогодні? — Слухай, чого ти причепилася? Давай хоча б спокійно поїмо… Ми в цьому місті ніколи вже не будемо, розумієш, ніколи! Перетнемо кордон — і тю-тю, зворотної дороги нема… Я замовкла. Він по-своєму мав рацію. Усе місто помежоване струмками, через них вели горбаті містки. Подекуди з кам’яних дахів струмували водоспади. Крутилися млинові колеса, і мололи на млинах не тільки борошно. Один квартал наскрізь пропах корицею, в іншому я розічхалася від перцю. Вода дзюрчала так, що дзвеніло у вухах. У круглих озерцях плавали качки, а подекуди, придивившись, можна було розгледіти спину величезної рибини… — Гарольде! Друже! Я підвела голову. Назустріч нам вулицею крокувала людина в одязі матроса; у нього були такі широкі плечі й такі довгі руки, що коли він узявся обійматися, вулиця виявилася повністю перегородженою. — Дядьку Щуче! Гарольд по-справжньому зрадів. Моряк обхопив його разом із посохом, пом’яв і відпустив. Я про всяк випадок відійшла вбік, мене так обнімати не можна. Зламаюся. — Ліно, — Гарольду стало незручно, — це давній приятель мого батька… дядько Щук. Дядьку, це Ліна — наш новий маг дороги. Останні слова Гарольд вимовив зовсім тихо, собі під ніс. — Шукав тебе! — закричав дядько Щук на всю вулицю (чи він був глухенький, чи то морські шторми привчили його розмовляти на всю силу легенів). — Сказали, пішов у «П’ять кутів!» Гарольде, хлопчику, та хіба «П’ять кутів» щось путяще? Пішли в «Кришталь»! Пригощаю! Гарольд на мить розгубився: — Дядьку, в мене… це… гроші є, що ж я буду… не з руки… — Востаннє бачимося! — гаркнув дядько Щук так, що я відстрибнула ще на півкроку. — Сина мого друга — в «Кришталь»! Буде про що згадати! — Та я ж не сам. — Друга сина мого друга, нового мага дороги — пригощаю! Виявляється, дядько не був глухим. Однак як йому пояснити, що «Ліна» — ім’я дівчинки? Та й чи варто пояснювати?
Цей «Кришталь», чесно кажучи, вартував того, щоб на нього подивитися. Я ввійшла — й роззявила рота. Кришталевий грот. Кришталеві колони. Свічки в кришталевих кулях плавають у круглому озерці з кришталево-прозорою водою. І стеля прозора! Видно небо, хоча і спотворене, і дим здіймається вгору по прозорому димарю… Одна стіна теж наполовину прозора, мутнувата, правда, як товстий лід, уся в тріщинках і дрібних кольорових прожилках. За стіною горіли вогні — було дуже гарно. Людей було зовсім небагато — в одному кутку троє міщан жували, хлебтали, неголосно перемовлялися. У другому — вечеряла подружня пара з хлопчиком. Перед хлопчиком на столі височіла кольорова башточка із зубцями, прапорцями, з пелюстками й листям — десерт? Морозиво? І я таке хочу! Дядько Щук усадовив нас із Гарольдом за столик під кришталевим кетягом винограду. Світло дробилося в кожній виноградинці, переливалося червоним, зеленим, бірюзовим. Навіть Гарольд, здається, забув про свої біди й заусміхався, передчуваючи чудовий вечір. — Бачиш його? — дядько Щук схилився до мене, ткнув пальцем у Гарольда. — 3 батьком його сто морів пройшов. Оце був друг! На дні упокоївся. З наших був, із простих. А син уродився в Королівство… І от тепер — прощайся. Жили-поживали — все, йдуть, а чого їм не сидиться? Сиділи б… Несе їх лиха година по таких місцях, що не за столом буде сказано. Кортить. А чому? — Дядьку… — Гарольд спохмурнів. Посох його, притулений до спинки стільця, упав. Гарольд поставив його знову — посох знову впав. — Та прилаштуй його де-небудь, — сумно порадив дядько Щук. — Я розумію. Король сказав — у похід, значить, у похід. Ну коли востаннє за пристойним столом сидите… Що тобі, Гаре? Солодощів? — Так. — Гарольд прилаштував свій посох у кутку. — І їй, — кивнув на мене, — теж. — То ти дівчинка? — дядько Щук якщо й здивувався, то не дуже. — Ох, часи настали, в Оберона в магах дороги дівчинка служить… Зараз принесуть. Він
