б скоріше. Оберон слухав його так серйозно, що я злякалася: а раптом зараз візьме та й відрубає?! Гарольд брав на себе всю провину: що поплентався, як бевзь, з давнім знайомим до шинку, дав себе обпоїти вином із пилком скнира, наразив мене на смертельну небезпеку і, замість того щоб одразу ж, заледве вирвавшись із «Кришталю», погукати короля на допомогу, вирішив приховати подію, сподіваючись на власні сили, і знову-таки накликав на мене смертельну небезпеку. Я спочатку намагалася вставити в його розповідь пояснення від себе, проте Оберон тільки раз скоса на мене глянув — і я замовкла. Гарольд закінчив свою розповідь. Оберон ні про що не перепитував, тільки сказав, ніби нічого й не сталося: — Іди вмийся. І Гарольд, похнюпивши голову, вийшов. Він справді виглядав жахливо: подряпини затягнулися, однак обличчя було всуціль вимазане кров’ю, а волосся злиплося бурульками. Оберон перевів погляд на мене. — Ви ж не відрубаєте Гарольдові голову? — вирекла я. — Я схожий на людину, яка рубає голови вірним людям і чудовим бійцям? Мені стало ніяково. Ми сиділи в королівському шатрі, напнутому посеред найбільшої міської площі. Тут було тепло й спокійно; зовні монотонно лунали чеканні кроки варти. Не вірилося, що якусь годину тому я лежала в бруді на пузі й прощалася з життям. — Злякалася? — запитав Оберон. — Так, — зізналася я. — Дуже. — Розумію, — Оберон кивнув, ніби знімаючи з моєї душі тягар. — Я в тобі не помилився, Ліно. — Ми там один ресторанчик ущент рознесли, — сказала я з покаянням у голосі. — Повечеряти хоч устигли? — Ні, — зізналася й зрозуміла, що їсти мені хочеться ще сильніше. Оберон прибрав серветку з тарілки на низькому столику. Мовчки підсунув до мене. Шматочки м’яса й обсмаженого хліба вихололи, однак коли я встромила в них зуби, по тілу розлилося відчуття блаженства. — На жаль, — сказав Оберон, — сьогодні ти злякалася не востаннє. Це як штормове попередження — дорога на нове місце буде дуже важкою. Можливо, найважчою за весь час існування Королівства. — А… хто ці люди? — запитала я, жуючи. — Чого їм було треба? — Позбавити нас, магів, дороги. — Навіщо? — Щоб Королівство, заблукавши в незвіданих землях, ніколи не знайшло нового притулку. Ніколи не заснувало нового світу. — Навіщо? Король глянув на мене по-особливому. Я перестала жувати. — Ваша з Гарольдом пригода, — сказав Оберон, — не єдина на сьогодні подія. Було ще дещо… Доїдай і йди спати. Завтра вранці — перша велика нарада магів дороги. Розділ десятий
Нарада магів
Думала — не засну. Ага, якраз. Як упала на хистке готельне ліжко, так і проспала всю ніч без снів. Лише на ранок приснилася якась нісенітниця, і то тому, що мене трясли за плече: — Ліно… вставай. — Ну ма-а… Ну ще п’ять хвилин… Ну я встиг… Я різко сіла. Переді мною стояв Гарольд, трохи блідий, однак цілком живий і бадьорий. — Тьху ти, — сказала я винувато. — Що… вже час?
Старшого мага дороги, Ланса, я дотепер бачила тільки здалеку. Мені він здавався сердитим і неговірким дядьком. На правій руці в нього не вистачало середнього пальця, і це теж трошки лякало. А найбільше лякали його очі — він дивився дуже холодно й пильно. Ніби не просто вмів убивати поглядом, а любив це робити при кожній слушній нагоді. Коли Гарольд привів мене до королівського шатра, Ланс стояв біля входу й уважно роздивлявся свій посох — жовтувато-білий, кістяний, прикрашений різьбленням від низу до верху. — Доброго ранку, Гарольде. Доброго ранку, Ліно. Він привітався зі мною як із рівнею! Оберон запросив нас до шатра. І поки ми розсаджувалися колом у розкладних кріслах, мені доводилося щосили стримувати посмішку. Губи так і розповзалися до вух: мене покликали на нараду магів! Нарівні з дорослими! Нарівні з Гарольдом і навіть із цим суворим Лансом! Ура! Ура! Оце так життя! Так вийшло, що Оберон сидів навпроти мене. Він виглядав, як завжди, спокійним, проте зморшки між його бровами
