чи ні? — Нам нікуди втікати… Я озирнулася. Іскри в небі згасали одна за одною. Ситуація була тупиковою — вулиця впиралася в кам’яну стіну. Зліва — кривенький провулок із далеким вогником вглибині. Вулиця тягнулася вперед, у напівтемряві там вгадувався місток, а що за містком — невідомо. А позаду наближалися кроки, мерехтіли вогні — ніби люди несли в руках свічки чи, приміром, ліхтарі. — Сюди… Волочачи за собою ледве живого Гарольда (звідки тільки сили взялися?), я метнулася в провулок. Поворот, ще один поворот — і знову безвихідь. Цього разу дорогу перегородила стіна, складена з сірих гладких валунів. По стиках, замазаних глиною, стікали цівки води — тут пробивався струмок. — Приїхали… Я озирнулася. За поворотом не було видно вогнів, однак я точно знала, що вони там. Наші переслідувачі, ким би вони не були, вже завернули в провулок, і тікати тепер справді нікуди. — Дай мені посох. — Що? — Учи мене, як битися посохом! Мусить же бути якесь заклинання. Блискавкою їх вдарити, хоча б засліпити. Давай учи! — Це вища бойова магія! — А я маг дороги! І я… я хочу повернутися додому! Гарольд сидів на землі. У темряві я не бачила його обличчя. Він сопів. Уже близько гупали черевики й лунали приглушені голоси. — Значить, так, — сказав Гарольд спокійно й трішки дратівливо, як він зазвичай зі мною говорив. — Урок перший. Вражаємо ворога бойовим закляттям. Візьми посох двома руками, набалдашник — уперед, на ворога. У животі, на місці сонячного сплетіння, відчуй гарячий клубок — це твоє бажання вижити й повернутися додому. Зусиллям волі стисни клубок якомога тугіше, підніми вгору, в груди, через серце й ліву руку передай у посох, він підсилить твою волю… І викидай уперед, в обличчя ворогу! У цю мить з-за рогу з’явилися вогні. Це були факели — клапті вогню на паличках. У їхньому світлі я побачила сині пики, сильно порізані, пошматовані кришталем. Блищали зуби. Зблискували леза. Один «вампір» тримав перед собою якусь штуку, здається, арбалет… Я відчула, що в мене в животі дійсно ворушиться тугий гарячий клубок! Не знаю точно, де в мене серце. М’язи живота занили. Зусиллям волі я підняла клубок до горла, закашлялася, знову впустила вниз, підняла цього разу правильно — відчула, як затрусився посох у руках. Ліва долоня стала гарячішою, а права — крижаною. І ось коли найголовніший синьолиций підняв свою штуку для пострілу, я плюнула йому в обличчя вогнем із посоха. Бабах! Перед очима на мить стало біло-біло. Мене відкинуло до стіни. Я вдарилася потилицею, проте посох не випустила. Вільною рукою протерла очі — чи бачать? Вороги в провулку зникли. На землі лежали два факели, лежали і горіли. Вз-з! — просвистіла стріла. Тюкнулася в камінь за моєю спиною. — Лягай! — крикнув Гарольд. Я впала на землю поряд із ним. Перекотилася на правий лікоть, виставила посох перед собою. — Вони повернуться, — сказав Гарольд. — Хай повертаються! — хвалькувато вигукнула я. Ох, рано я собою запишалася. Вдруге вразити ворогів у мене не вийшло — посох тільки плюнув синіми іскрами. Вороги, щоправда, відсахнулися, однак одразу ж перейшли в наступ. Їх було п’ятеро чи шестеро. Вони підібралися так близько, що я відчула їхній запах — огидливо кислий смердючий подих. Невже я ніколи більше не побачу маму?! Невже не повернуся додому, не прикрашатиму ялинку з Петриком і Дмитриком? Посох виплюнув сніп вогню — звичайно, не такий сильний, як першого разу. Однак і вороги цього разу були ближче. Обпалені, вони заволали, почали лаятися незрозумілою мовою і відступили за ріг. — Гарольде, ну чого вони причепилися? Що їм від нас треба?! Мій учитель не відповідав. Тільки зітхав тяжко й із присвистом, ніби й дихати йому було важко. Я прицілилася. Тепер я знала, як виштовхувати вогонь з палиці. І знала, як багато сили на це потрібно. І відчувала, як з кожним «пострілом» я меншаю й меншаю. Я ніби танула, худнула й слабшала. Очі сльозилися, погано бачили, доводилося покладатися на слух. Вороги намагалися рухатися безшумно, проте бите каміння під їхніми підошвами лунко скрипіло. Бабах! Встигли ухилитися. Відскочили за ріг. Бабах! Один, здається, впав. Другий лаявся. Отже, влучила. Зникнуть вони коли-небудь?! Бабах! Я бачила, як вогненний струмінь виривається з посоха. Як летить, освітлюючи землю і навіть низькі хмари. Але замість того, щоб ударити у ворога, мій вогонь раптом ніби віддзеркалився, і рівним струменем пішов угору, в небо. А посох в руках затрусився, засмикався, затріщав — і раптом переламався навпіл! — Ай! Гарольде! Ай! — Тихо, Ліно, — долинув із провулка знайомий голос. — Свої. І я побачила Оберона.
Із розповіді мого вчителя виходило, ніби найліпше, що може зробити зараз король, — відрубати йому, Гарольдові, голову при великому скупченні народу чи хоч при малому, тільки
