розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоб бджілка прилетіла… і таке інше. Ти скажи так лагідно: «Оживи», — і вона оживе…» Я перекинула посох в ліву руку. Праву простягнула над Гарольдом: — Оживи! Ясна річ, нічого не відбулося. Хіба що синьолиці ще більше заметушилися. — Оживи! Оживи ти! Ну ОЖИВИ! Мені ніби праску приклали до долоні. На мить. На крихітну часточку секунди. Рука підскочила сама собою, ніби її підкинуло повітряним потоком. І Гарольд підхопився. І схопив посох, який я мало не впустила. Синьолиці були близько, я побачила, як зблиснуло в кришталевому світлі лезо ножа… Мій учитель гепнув посохом об підлогу. Так Дід Мороз на шкільних ранках «включає» ялинку. Але жодному Дідові Морозу не добитися такого ефекту: з набалдашника посоха вирвався промінь і вдарив у кришталеву стелю. І пішли тріщини, тріщини, зникла прозорість, полетіли осколки, хтось залементував: «Рятуйся!» Я чудово пам’ятаю кришталевий виноградний кетяг на кам’яній підлозі. Усі «виноградинки» розколото. У тріщинах дробиться згасаюче світло. Розділ дев’ятий
Перший бій
Через недосвідченість я «перелила» Гарольдові майже всю свою силу. Не тому, що така щедра, а тому, що не вміла ще відміряти. Що там було в «Кришталі», як мене Гарольд витягнув з-під руїн — не пам’ятаю. А отямилася я тому, що хтось бризкав на мене водою. Розплющую очі — а це мій учитель, весь порізаний і подряпаний, хлюпає мені в обличчя зі складених човником долонь. Виявилося, що сидимо ми на краю звичайного фонтану із звичною тутешньою статуєю (кам’яна жінка напуває кам’яного бродягу), а навколо — ні душі. Чи тому, що вечір, чи тому, що поховалися. Насамперед я помацала ніс — чи не відрізало падаючою кришталевою бурулькою? Ні, ніс поки що цілий. І вуха на місці. Отже, нічого страшного. Тільки от сили нема, як після хвороби. Навіть гірше. — Оберон мене вб’є, — сказав Гарольд пошепки. — За що? — Та є за що… Ну, ходімо. Легко сказати. Я на ноги звестися не можу — ніби вперше на катку. Тільки встану — і падаю назад. — Залізай на спину. Ну, на спині кататися — інша справа. Я всілася на мого вчителя верхи, вхопилася за плечі, і він пішов — потихеньку, спираючись на посох. Видно, всієї моєї сили було не досить, щоб його, такого дорослого, остаточно сповнити енергією. — Гарольде… Це була отрута? — Ні… Пилок скнира. Відбирає сили. — А що таке скнир? — Я потім розповім… Гарольд зупинився, підняв посох і поводив ним, як антеною, справа наліво, зліва направо. Озирнувся, «послухав» посохом, що там позаду. — І як? — Позаду небезпечно. Хтось іде слідом. Попереду чисто, справа й зліва — чисто… — Гарольде, — я завовтузилася в нього на спині, влаштовуючись зручніше. — Ти не можеш іти швидше? — Можу. Зараз. Він справді пришвидшив крок. І мовчав, тільки носом сопів усе голосніше й голосніше. А потім почав ротом дихати. Нам фізкультурник завжди казав: ротом дихайте тільки в крайньому разі… — Гарольде? А хто це такі і що їм від нас треба? Він промукав щось на ходу, мовляв, не до розмов зараз. Помовч. Швидко темніло. Ми рухалися зараз від моря до гір. Просто перед нами світилося у вишині двоє вогненних очей. Це горіли багаття-маяки в порожніх очицях стародавнього дракона. — Гарольде… Я хотіла сказати, що мені страшно, проте в останню мить стрималася. — Слухай, може, когось покликати? Оберона? — Самі впораємося. На черговому перехресті він зупинився й знову запеленгував посохом небезпеку. — Ну що? — Позаду. І справа небезпека. Попереду нема. — А зліва? — Хіба це важливо? — Може, я сама піду? — запропонувала я невпевнено. Він тут же з полегшенням опустив мене на бруківку. Я зашкандибала, спотикаючись і чіпляючись за його лікоть, та він і сам, здається, ледве тримався на ногах. Місто ніби вимерло. Зрідка де-не-де світилися вогники у вікнах. У темряві шуміли фонтани. Горбаті містки виявилися страшенно незручними — занадто крутими, слизькими, а деякі ще й без поручнів. Коли я відчула, що ось- ось впаду, Гарольд зупинився і ще раз поводив посохом. — Ну? Він мовчав. Я й сама відчувала, що ніч навколо нас стискається у вороже кільце. — Мене треба вбити, — сказав Гарольд заупокійним голосом. — За те, що я такий бовдур. — Нас оточили, так? Гарольд ударив об бруківку посохом. Як тоді, в «Кришталі», з набалдашника вирвався промінь і високо в темному небі вибухнув синіми іскрами. Це скидалося на феєрверк, тільки беззвучний і нескінченний: іскри кружляли, як зграйка голубів, змінювали колір із синьо-фіолетового через жовто-зелений до темно-червоного і знову на синьо-фіолетовий. Я роззявила рота — скільки бачила салютів, а такого — ніколи! По всьому місту ніби пробіг вітерець. Загупали віконниці. Засвітилися свічки. Здається, Гарольд зробив щось по-справжньому значне, однак при цьому витратив останні сили. Засопів, наліг на посох, як древній стариган: здавалося, висмикни в нього опору — впаде. — Ліно… — Що? — Пробач мені. Ти хороший товариш… Він говорив, ніби прощався навіки. Чесно кажучи, у цю мить я жахливо злякалася. — Гей-гей! Ми біжимо
