підвівся й вийшов за кришталеву стіну. Стіна була нерівна: тінь дядька пливла, то збільшуючись, то зменшуючись, ніби віддзеркалення в кімнаті кривих дзеркал, і, нарешті, зустрілася з іншою тінню. Було чути нерозбірливий шепіт — здається, дядько замовляв для нас вечерю. — Тут усе дорого коштує, так? — Ага, — Гарольд усміхався. — Зараз вино принесуть. Солодке. Тобі теж можна. — А в тебе батько був моряком. — Так. — А чому ти не розповідав? — А тобі хіба цікаво? Я замовкла, роздумуючи, образитися чи ні? Дві тіні за кришталевою стіною розійшлися. Дядько Щук повернувся, і майже відразу нам принесли тацю із трьома великими склянками. Одну дядько підсунув Гарольду, другу поставив переді мною, третю взяв собі. — Ну, діти мої, — він раптом підморгнув мені, наче ми були сто років знайомі, — легкої вам дороги через землі невідкриті, через пітьму, через морок… Ми цокнулися. Мені не сподобався запах червоного напою. Якийсь дуже нудотний, неприємний. Я торкнулася губами краю склянки. Нехай дядько думає, що я п’ю. Не скаржитися ж, що в їхньому розкішному ресторані вино гидке. Гарольд відпив половину зі своєї склянки. Блаженно усміхнувся. Я пригадала, як ми на дні народження Ритки пили шампанське, потім, правда, Лесик перекинув Ритчин акваріум із рибами, однак шампанське принаймні було смачне. І пахло приємно. На відміну від цієї гидоти. В зал увійшли нові відвідувачі, зайняли стіл навпроти. «А мені буде нудно», — подумала я. Як бувало нудно з гостями вітчима — начебто всі задоволені, їжі на столі вдосталь (увесь день готували), і говорять, говорять, сміються, а нудно, хоч лізь під стіл.
— Зараз, — сказав дядько Щук. — Зараз овочі принесуть, потім гаряче, потім солоденьке — для зору корисно… Піду погляну, як вони там. І знову пішов за прозору стіну. І знову я побачила, як його тінь зустрілася з іншою тінню. — Гарольде… Він задумливо допивав своє вино. І все усміхався. Посмішка ставала все ширшою й ширшою… — Гарольде? — Га? — Ні, нічого… Ти не п’яний? — Маги не п’яніють. — Та ну? Він дивився на свою склянку, неначе милувався її вмістом. Знічев’я я обвела поглядом кришталевий зал. Ті, що були з дитиною, підвелися, щоб іти. Нові відвідувачі, троє людей в однаковому темному одязі, про щось радилися, зблизивши голови. Один із них мигцем поглянув у наш бік. Мене пройняв холодний піт. Погляд був не випадковий. А той, хто його кинув, кремезний чоловік з таким блідим обличчям, що у світлі кришталю воно виглядало синім, видався мені дуже лихою людиною. Можливо, він узагалі вампір. Тільки у вампірів бувають такі одутлі білі обличчя і темні, майже чорні губи. А очі, навпаки, світлі, жовтуваті. — Гарольде… — Ну? Мій учитель сидів перед порожньою склянкою, впирався руками в стіл і явно прагнув не впасти носом на стільницю. Очі в нього були безглузді, круглі, скляні. Чому я не заволала від страху? Як я зрозуміла, що треба поводитися тихо? Швидко глянула за кришталеву стіну. Дядько-тінь радився з невідомою темною тінню. Вдалося розібрати деякі слова в цьому шепотінні чи це тільки вчулося?
— Як домовлено. Отримаєш. Робіть, а мене залиште. Привів — і все. Ні, ти зачекай… В очах Гарольда був страх. З ним явно діялося щось не те, він не чекав такої каверзи від склянки вина, адже він мені, дівчинці, не рівня — майже дорослий чоловік… — Гарольде… Твій дядько заманив нас у пастку. Він усе-таки впав обличчям на стіл, і я подумала, що в склянці була отрута і все пропало. Як вибиратися? Повз синьолицих, що сидять і зиркають? І як мені вибиратися — самій і кидати Гарольда?! Проте голова хлопця одразу ж підвелася. На обличчі в нього було напруження штангіста, який ось-ось провалить чергову спробу. — Лін… но… тікай. Я голосно розсміялася й пошарпала його за плече, щоб синьолиці, котрі по черзі зиркали на нас, не зрозуміли, що відбувається. — Куди я втечу? — запитала я, не припиняючи по-дурному хіхікати. — Думай, що робити… У тебе ж є посох… Голова Гарольда знову впала, лобом розколовши порожню склянку, уламок врізався в брову. Дядько і той, з ким він розмовляв за стінкою, розійшлися. Дядько Щук вийшов у грот і рушив до нашого столика. Обличчя у нього було напружене, очі так і бігали. Він побачив лежачого Гарольда, осколки порожньої склянки, швидко глянув на мою, все ще повну по самі вінця… — Чому ж ти не п’єш, дівчинко? Я підвелася, тримаючи в правій руці повну склянку. Посміхнулася дядькові Щуку… Як в житті все повторюється! Я з розмаху вихлюпнула це вино просто в його широку матроську пику. І перш ніж він протер очі, встигла схопити посох Гарольда, який стояв у кутку. Це я, Ліна Лапіна. Новий маг дороги. Нічого не вмію, проте дядько Щук про це не знає! Він і справді не знав. Побачивши посох, спрямований йому в груди, припинив лаятися й відступив на два кроки. — Е-е-е… Ти… дівчинко… а я до чого? Розвернувся й кинувся за кришталеву стіну, тільки черевики загупали! Я глянула на столик навпроти — синьолиці вже не сиділи. Вони стояли, пліч-о-пліч, і насторожено дивилися на мене. — Гарольде… Гарольде! — Кві… тка, — пробурмотів він, не підводячи голови. Я вирішила, що він марить. Так, що я можу цим посохом? Перш ніж його вирвуть у мене з рук? Можу розбити кришталевий виноградний кетяг над столиком… Можу збити пару світильників, та що з того?! — Квітка, — стогнав Гарольд, намагаючись підвестися. У цьому непотрібному зараз слові було для нього якесь важливе значення. Він намагався мені передати… Підказати… Квітка — це така штука з пелюстками. Іноді пахне. Іноді її рвуть, плетуть вінки… Але що має на увазі мій непутящий учитель?! Синьолиці рушили на нас — повільно, обережно, як і раніше, пліч-о-пліч, і тут я зрозуміла. «Дуже просто. Простягни над нею долоню… І скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову
