втечею з «Кришталю»! Цікаво, що досвідчений Ланс не посоромився покликати Оберона на допомогу. На відміну від Гарольда, який тягнув до останнього. Я потихеньку покосувала на мого вчителя. Гарольд сидів червоний, насуплений і на мій погляд не відповів. — Власне, це все, що я можу повідомити, ваша величносте, — сказав Ланс і знову взявся за посох. Його права рука, чотирипала, ласкаво погладила кістяний набалдашник. — Спасибі, Лансе, — Оберон кивнув. — Отже, панове маги дороги… Гарольд швидко підвів голову. А я й так дивилася на короля прямо. — Отже, всі ви вже зрозуміли… а хто не зрозумів, я поясню: Королівству оголошено війну. Тут, у межах «товстого» світу, наш ворог діє підкупом, отрутою, силою й хитрістю. Коли ми перетнемо межу, що відділяє звичний світ від нерозвіданих земель, сила нашого ворога зросте стократ. Я, король, і ви, маги дороги, — ми вчотирьох стоїмо між нашими людьми й лютою смертю. Ми, четверо, відділяємо майбутнє Королівства від хаосу без майбутнього. Тобі зрозуміло, Ліно? Я підстрибнула в кріслі. Чому саме я? Я що, тупа? Як мені може бути незрозуміло? Лане, який усе ще роздивлявся набалдашник посоха, кивнув, ніби нічого й не сталося. Наче йшлося про чищення зубів чи, скажімо, сосиски. Гарольд, котрий із червоного став блідим, сердито звів брови. Оберон підвівся. Пройшовся по шатру, відкинув кришку довгої скрині, витягнув звідти щось, загорнуте в чорну тканину. Розгорнув — це був посох із відполірованого дерева, темний, з червонуватим відливом. — Візьми, будь ласка, Гарольде, замість того, що я зламав учора в Ліниних руках… Гарольд підхопився, став перед королем на одне коліно, прийняв посох зі схиленою головою, встав, озирнувся, ніби не знаючи, куди подіти себе й громіздку річ у руках. Сів на своє місце, притискаючи посох до грудей. Король неквапливо перебирав речі в скрині. Я зрозуміла, що якщо і мені зараз не дадуть посох — байдуже який, нехай старий, нехай непривабливий — я помру від образи, не встаючи з цього крісла. — Ліно… Я підскочила. Оберон дивився на мене через плече, ніби роздумуючи. Ніби прикидаючи, чи гідна я, із моїм-то зростом, носити бойову зброю мага дороги. — Нумо встань. Я підвелася, прагнучи виглядати вищою. Оце так приниження — мій зріст, от і нові вчителі завжди дивляться з недовірою, наче я приперлася сюди з молодшого класу без будь-яких на те підстав… Оберон уважно зміряв мене поглядом. А потім витягнув зі скрині щось довге, загорнуте в шкіру. Воно було завбільшки майже таке, як я! — Ліно, — сказав Оберон спокійно й буденно. — Подякуй своєму вчителеві — за кілька днів ти засвоїла більше, ніж видавалося можливим. Тому я вважаю, що ти гідна носити посох. Візьми. І розгорнув шкіру. Ой леле! Я забула, що треба опуститися на одне коліно. Я взагалі про все забула. У руках Оберона був його власний посох! Білий, тонкий і довгий, із двоколірним набалдашником — наполовину смарагдовим, наполовину рубіновим! — Хіба мені можна таке?! Гарольд боляче ткнув мене в спину кісточками пальців. Оберон спокійно чекав. Я швидко встала на одне коліно, простягнула перед собою тремтячі долоні, і Оберон поклав у них посох — несподівано легкий. Тільки набалдашник тягнув до землі. Я сіла навпочіпки, та так і залишилася сидіти. Гарольд обурено зашипів за моєю спиною, проте Оберон сказав йому просто: — Дай їй спокій. І мені справді дали спокій — хвилин на десять, а може, п’ятнадцять. Щось бурмотів нудним голосом Ланс. Голосно й швидко говорив Гарольд. Потім Оберон сказав: «Дійте», — і вони обидва вийшли. Я насилу підвелася, все ще тримаючи посох перед собою. Мені теж слід було піти — тепер належало довести, що я гідна цієї чудової, незбагненної, чарівної штуки… — Ліно, сядь на хвильку. Я швидко сіла на своє місце. Злякалася, що король мене за щось лаятиме. Миттю перебрала все в голові — не дотримуюсь етикету. Не кажу «ваша величність». Базікаю дурниці, та й у навчанні, якщо чесно, не досягла значних успіхів, як вважає король. «Засвоїла більше, ніж видавалося можливим…» Виходить, я його обманюю? Посох лежав у мене на колінах. Я вчепилася в нього двома руками. — Ваша величносте, я… І затнулася. Знову по-дурному вийшло: за етикетом мені треба сидіти і слухати, що скаже король, а не лізти зі своїми розмовами. Від сорому я втягнула голову в плечі, як досі Гарольд. Оберон усівся навпроти. — Ліно, по-перше, я знаю, що ти ще не найкращий на світі маг. Якщо я зараз попрошу тебе повторити твої вчорашні дії — ти не повториш. Та головне не в цьому. Учора в провулку ти билася з людьми, які були набагато сильніші за тебе. Ти знала, що програєш, однак билася до переможного кінця. А це якість справжнього мага дороги, і тепер я остаточно упевнився, що не помилився в тобі. Вуха мої як спалахнуть червоним вогнем — р-раз! Сльози як бризнуть з очей! І на посох — кап-кап-кап… А Оберон поважно продовжував: — Зрозуміло, головні труднощі у нас попереду, і особливо радіти поки що нічому. Завтра вранці вирушимо з міста, заночуємо на межі відомих земель і післязавтра зі світанком перетнемо її. Я просив Гарольда відпрацювати з тобою кілька прийомів… Тобі хочеться про щось запитати? Я на той час трохи заспокоїлася, це ж непристойно — зарюмсаний маг дороги. — Ваша величносте, а хто наш ворог? Хто була та жінка, про яку розповідав Лане? І ці, із синіми обличчями? Вони вампіри? — Ні, вони не вампіри. Вони живуть у підводному селищі неподалік звідси — знаєш, під водою наповнені повітрям куполи, ці люди там живуть і промишляють у морі. Від свіжого повітря вони п’яніють, їх легко підкупити, вмовити на що завгодно… Не всіх, звичайно, хоча розбійників серед них надзвичайно багато. Вони такі ж люди «товстого» світу, як будь-який селянин чи купець. Якби ти глянула на них отак, — він підніс долоню до очей, глянув на мене крізь щілину між пальцями, — ти б їх не побачила… — А жінка? — З жінкою гірше.
Вы читаете Ключ від Королівства,Нарнії
