ковтнеш один раз. Щоб зігрітися. — А мені не холодно… Я сказала це й відразу ж почала тремтіти. — Я зараз підігрію, — сказав Гарольд. Він витягнув ніж, проколупав у землі дірку, ввіткнув туди ніж догори лезом. Лезо спершу засвітилося білим, потім на очах почало червоніти. Від нього йшло неяскраве світло й тепло, як від електричного обігрівача. — Оце так. Навчиш? Він так змінився на лиці, що я вмить пошкодувала про своє питання. Підняли борт воза. Я побачила небо, сіро- чорне, і тонку веселкову плівку, як у мильної бульбашки, між нами й цим небом. — Що це? — Каша, — сказала привітна жінка, мати Гарольда, підсовуючи нам дерев’яний піднос із їжею. — І вино. І хлібчик. Їжте. Борт знову опустився. — Що це було? Таке… різнокольорове? — Оберонів захист, — сказав Гарольд байдуже. — Він поставив видимий, щоб коні не боялися. Ну і для тебе, мабуть… — Для мене? — Ти ж його улюблениця, — заявив Гарольд несподівано сердито. Він узяв із підноса кухоль з вином і відвернувся. — І чому я у велике шатро не пішла? — запитала я сама себе. — То йди. Там принц із високостями. Іди… Мені захотілося вивернути йому на голову тарілку з кашею. Його жалієш, до нього виявляєш чуйність, а він… — Ну що ти знову починаєш? Наче я винувата. Він мовчав і сопів. — Хочеш, я піду до Оберона й скажу, що ти прекрасний вчитель, просто я тупа учениця? І тому не можу вчитися. Зовні гуркнув грім і жахливо завив вітер. Вістря ножа перестало світитися. Під возом розлився морок. — Ти ось що, — сказав Гарольд. — Ти… запам’ятай. Мені Оберон велів тебе вивчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроці. Причому якщо я здохну, це означатиме, що я не справився… І не здумай нічого казати його величності, інакше я тебе вб’ю! Розділ восьмий
Кришталевий грот
На ранок я так задубла під возом, що навіть зубами цокотіти не могла. Дуже до речі були б магічні вміння Гарольда. Та коли я поцікавилася, як мені зігрітися, він, такий же синій і змерзлий,порадив: — Побігай. І я почала намотувати кола по мокрій траві. От дивовижна річ: удома я після такої ночі захворіла б на запалення легенів. А тут нічого — піднялося сонечко, я зігрілася і за весь день жодного разу навіть не чхнула. Оце справжні чари! І ще, вдома я б нізащо не протрималася стільки часу в сідлі. А тут їдемо й їдемо, і хоч ноги, звичайно, болять (а місце, звідки вони ростуть, тим більше), проте якихось особливих страждань на мою долю не випало. А дорога на третій день нашої подорожі вийшла казкова. Караван то спускався в долину, то підіймався на вершину пагорба, і щоразу перед нами відкривалися то темний ліс із гострими верхівками, то озеро зі смарагдовою водою, то руїни міста — аж дух забивало. Ми з Гарольдом, як і раніше, трималися в середині колони. Оберон їхав попереду. Підвівшись у стременах, я могла бачити набалдашник його білої патериці. Коли ми проїздили повз руїни, з-під каменя біля самої дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитової ганчірки, злетіло на висоту трьох людських зростів і зникло за руїнами міської стіни. Від несподіванки я натягнула поводи так, що сірий коник запирхав. — Що це? — Та не зважай, — сказав Гарольд з ноткою роздратування. — Він просто літає. — Хто? — я випрямилася в сідлі. Не люблю, коли мене вважають боягузкою. — Хватавець. — Хто-хто?! — Ну, коли їх багато, кілька сотень, вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було щілини, і… ну, до побачення. Та коли він один — дурня. Просто літає. — А ти звідки знаєш, що він один? Що він не полетів кликати на допомогу своїх знайомих і родичів?! Гарольд посміхнувся — от, мовляв, які прості речі доводиться пояснювати. — Сім’ї хватавців навіть посередній маг відстежує за три версти. От я, наприклад, можу. А якщо король повів сюди караван — як ти думаєш, можна довіряти його величності? Я насупилася. Вийшло, ніби я не довіряю Оберонові. — Учити мене будемо? — запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмішку. Вдалося навіть краще, ніж я очікувала. Він не просто перестав посміхатися — він перестав на мене дивитися. Відвернувся.
