я почула.
Коли ми повернулися на будівельний майданчик і під’їхали до майбутнього замку, я роззявила рота. Уже зводили стіни! Роботу, на яку в цих умовах мав піти принаймні місяць, було зроблено за один день. Мов за помахом чарівної палички. — Уяви, що металеві ошурки розсипано на листку картону. А із зворотного боку листка піднесли могутній магніт. Ошурки почали рухатися, хаос змінився порядком — вони вишикувалися вздовж силових ліній. Це дуже грубий приклад… Гаразд. Уяви, що розумна й талановита людина цілими днями лежить на дивані, нездатна ні на що. Раптом до неї приходить ідея, вона встає, йде, працює день у день, прямує вперед у пошуках сенсу, який їй — мигцем, краєчком — відкрився… Отак і світ тягнеться за Королівством. Замок хоче бути побудованим, струмок хоче стати річкою. Селянин мріє збудувати тут будинок, ремісник — майстерню… Поглянь! Я простежила за його пальцем і на мить побачила, як над верхівками гір пролетіла, витягаючи довгу шию, штуковина, схожа на динозавра.
Пізно ввечері я вибралася з куреня, де перед тим блаженно проспала годин п’ять чи шість. Робота на будівельному майданчику не припинялася навіть вночі. Зробивши невелику зарядку, я рушила повз печі, де обпалювалися червоні цеглини, повз кузню, чудом збудовану за кілька годин, повз пилораму, що потопала в горах тирси й стружки. Пройшла вирубкою й заглибилася в ліс. Ноги мої йшли самі, й тільки на півдорозі я зметикувала, що йду, виявляється, відвідати Ельвіру та принца. Принести їм радісну звістку — їх вибачать, і все забудеться. Межа Королівства, яку було добре видно нічним баченням, за день просунулася на багато тисяч кроків і досягла тепер майже самого струмка. Струмок на ім’я Ланс зустрів мене привітним плескотом. — Доброї ночі, — сказала я ввічливо. І подумала: може, Оберон пожартував наді мною? Струмок — це все-таки не тварина… — Тебе назвали на честь хорошої людини. — Я сіла навпочіпки й опустила долоню у воду. — Можна, я тут вмиватимуся? Він був трішечки занудою, однак загалом… будь гідний його, добре? Вода так само пробивалася крізь каміння, розліталася, бризкала і стікалася в потік. — Нічого ти не розумієш, — сказала я з жалем. — Краще з кошеням розмовляти, ніж з тобою… Ну гаразд. Я пішла. Скоро за деревами з’явився вогник. Я сповільнила крок. Мені тільки тепер спало на думку: а що я їм скажу? Як привітаюся? Вони сиділи біля багаття, над яким булькав казанок із варивом. Запах був неприємний — якогось смердючого жиру. Коли я вийшла з темряви, вони перелякано повернули голови — однаково. — Це я, — сказала я примирливо. — Привіт. — Привіт, — хрипко озвався принц. Ельвіра не відповіла. — Е-е-е, — я переминалася з ноги на ногу. — Як ви тут? — Добре, — принц підкинув гілочку у вогонь. — Ми думали, ти до себе додому пішла. — Ні, — я зніяковіла. — Рано ще. — Що, король не пускає? — Пускає, чому… — Виправдав тебе? Я зітхнула. — Скоріше, пробачив. Як і вас. Ельвіра неприємно посміхнулася, однак і далі мовчала. — Коли буде суд, знаєш? — після паузи запитав принц. — Коли замок добудують. Чи раніше. Та яке це має значення? Я ж кажу — пробачив… — А нам не потрібне його пробачення, — сердито сказала Ельвіра. — Ми самі по собі. І скажи йому, хай тебе більше не присилає. — А він і не присилав! Я сама… Ельвіра посміхнулася ще противніше і назавжди перестала бути схожою на Мальвіну. — Так ми тобі й повірили… — буркнула вона. Я подумала, що через них не тільки Ланс загинув, через них Оберон дав обіцянку, яка загрожує його життю. Я хотіла сказати, що вони дурні й егоїсти і всіх судять по собі. Я хотіла сказати, що дарма сюди приперлася пізно ввечері — не хочуть по-доброму, ну й не треба… Натомість я мовчки
