мене. Люди справді працювали. І замок ріс — працею чи з допомогою чаклування, а навколо нього розросталося майбутнє місто, з’явилися перші вулиці, і ми з Обероном, то всерйоз, то граючись, придумували їм назви… — Ліно, зайди, будь ласка. Цього разу король був дуже серйозний. Я увійшла до шатра, там чекав Гарольд. Голосно сопів. — Що сталося? — Нічого, — Оберон усміхнувся. — Ось твій посох. Я простягнула руки, однак король несподівано став переді мною на одне коліно і, вклонившись, подав мені мою зброю, ту саму, з якою я стільки всього пройшла. Я розгубилася. — Не можна відбирати у мага дороги посох, — серйозно сказав Оберон. — Візьми. — Дякую… — я міцно стиснула знайомий держак. — Ну… я піду? Гарольд сопів вже зовсім голосно. — Тобі час додому, — м’яко сказав король. Я сама це чудово знала. Щоранку прокидалася й казала собі: ну, завтра. Завтра, точно, обов’язково, я так сумую… — Пора, Ліно, — повторив Оберон. — Твій світ тебе зачекався. Не треба прощання. Це все дрібниці, адже ми скоро побачимося. — Справді?! — Звичайно. — І ви мені дасте ключ — ключ від Королівства? Король похитав головою. — Ні. Цього разу не дам. Наш молодий світ дуже крихкий, щоб можна було безкарно порушувати його правила. — Але ж ви сказали, що ми побачимося… — Звичайно. Так завжди кажуть, коли розлучаються. — А це не брехня? — Чистісінька правда. Я схилила голову. — Король дякує тобі за службу, Ліно Лапіна, і звільняє від даних раніше обіцянок, — низький голос Оберона прозвучав суворо і владно. — Один крок — і ти будеш удома. Я перелякано озирнулася. — Гарольде! Підскочив мій учитель, вхопив за руку й грубувато потряс. Сказав застудженим голосом: — Ліночко… Спасибі. Успіху тобі. — І тобі успіху… Та як же так! Я навіть не встигла ні з ким… І коли я збиралася, як маленька, розревтися, Оберон раптом провів рукою по моєму волоссю. — Іди. Все буде гаразд. Шморгаючи носом, я зробила крок. Це був найдовший крок у моєму житті. Епілог
Ніколи ще в мене не було такого веселого Нового року. На шкільному вечорі я танцювала, мов божевільна. А раніше майже зовсім не танцювала — мені здавалося, що я незграбна, та й узагалі, що люди подумають… ще засміють. А хоровод водити навколо ялинки — хіба можна, ми ж не маленькі! Тепер я сама водила хоровод, і, що дивно, однокласники, які спочатку соромилися, теж потроху починали зі мною веселитися. Як ми кружляли навколо ялинки, як реготали! Чекали чудес, і чудо сталося: біологічка, яка сумовито сиділа в куточку і стежила за порядком, раптом підвелася, відклала сумку і теж стала в хоровод, якраз між мною і Максом Овчиніним із паралельного класу! Оце так! Мамі й вітчиму я склеїла Дідів Морозів із кольорового картону, а Петрикові й Дмитрикові намалювала настільну гру з печерами, чудовиськами й заплутаними правилами. Думала, вони подивляться й облишать, але ні — захопилися, грали, навіть билися іноді через те, що Петрик шахраював. Я чула їхні розмови: «Сюди не можна, тут же хватавці! Он їх скільки, ціла купа!» — «А в мене є два посохи, що мені твої хватавці!» Новорічну ніч ми зустріли як гарна родина — усі разом, за столом. Мама поставила моїх Дідів Морозів на найвиднішу полицю, постійно поправляла волосся й говорила, і сміялася, і обіймала вітчима за плечі, і виглядала щасливою. Канікули пролетіли вмить, почалася третя чверть. Якось на перерві до мене підійшов Овчинін із сьомого «А» (він у них найвищий; фізкультурник хотів навіть зарахувати його в баскетбольну команду). — Лапіна… Що це з тобою? — А що зі мною? — Ти ніби, це… виросла. А я справді виросла на п’ять сантиметрів і дуже цим пишалася. — Ну так, — сказала я недбало. — Не тільки ж тобі рости, правда? Він почервонів. — Я в іншому значенні. Слухай… Може, в зоопарк сходимо? Я привітно усміхнулася. — Ну давай. Якщо хочеш. Що, слонів давно не бачив? На щастя, задзеленчав дзвоник, і Овчинін утік, записавши на долоні мій номер телефону. А на другій перерві підпливла Зайцева, волочачи за собою, як свиту, Лозову й Хворостенко. — А що це тут за малеча, що, дитячий садок на ремонт зачинили? Здається, всі, хто був у коридорі, облишили свої справи й втупилися в нас. Я злегка повернула голову. Глянула на Зайцеву через плече. Тільки глянула: дурненька дівчинка-переросток, ну що за життя її чекає? Спочатку ганчірки-хлопчики, потім пелюшки-плітки, потім розлучення-сварки, потім відразу старість і образа на весь світ… І так я чітко все це побачила, що посмішечка на круглому обличчі Зайцевої раптом зблідла й зів’яла остаточно. Може, і вона побачила те ж? І вжахнулася? — Та не бійся, — сказала я їй серйозно. — Все у твоїх руках… Ще не пізно стати людиною! Вз-з — тільки вітерцем дмухнуло. Де Зайцева? Де її свита? Тільки ноги тупотять у кінці коридору. А я пішла в клас. Ішла й думала: а що чекає мене? Ким я стану? Чого мені треба? Магам дороги простіше: вони знають, для чого жити. Навіть коли я мимоволі була зрадником, я боролася не лише за своє життя, а й за Ельвіру та принца. А зараз не треба боротися — треба день за днем жити й вірити, що в Королівстві все гаразд… Перед
