початком уроку наша класна сказала, що в п’ятницю — батьківські збори і щоб батьки були всі до одного. А потім обернулася до мене: — Лапіна, я не бачила твоїх батьків з початку року. Мати прийде? — Вона у п’ятницю працює. А вітчим у відрядженні. — То поясни завучеві! Іди й пояснюй! Чому я можу відкладати свої справи заради зборів, а твоя мати не може? — Бо вона працює! — А в інший час зайти? У Михайленка мати теж на збори не ходить, але вона в школі буває щотижня! Я мовчала. Що я скажу? — Вирішуватимуться фінансові питання! — не вгавала класна. — Виступатимуть члени батьківського комітету! Чому деякі батьки можуть працювати в комітеті на громадських засадах, а твоя мати навіть на збори не приходить? — Ну що я можу зробити?! Класна зітхнула. — Сядь, Лапіна, і приготуйся до великих неприємностей, — пообіцяла вона. Я всілася. І вже не чула, що вона там далі говорила. …Коли я знову опинилася перед своїм будинком — сніг ще не встиг нападати на лавку, де ми з Обероном сиділи. Минула секунда, на мені був звичний старий одяг, під лавкою — шкільний рюкзак, а посоха не було. Посох не потрібен тут, це ж не іграшка, це зброя, і місце йому — в чарівному світі… Тут я не можу літати. Тільки, ставши на ваги, вмію ставати легшою на кілька кілограмів. Мамі якось показала, то вона вхопилася за голову: «Дистрофік!» Тут я можу — іноді — відводити зло. Скажу: «Зло не має влади», — і роздратована людина заспокоюється. Тут я відчуваю себе сильною. Ось тільки з несправедливістю нічого не можу вдіяти. Як зараз. Ну що мені, зі шкіри випнутись? На аркані я, чи що, матір притягну? А що скаже мама, я знаю наперед. «Ти знаєш, скільки треба грошей заробити, щоб нормально жити сім’ї з трьома дітьми? Ти знаєш, що я кручуся, як білка? У мене нема часу на збори, ти досить доросла, щоб сама відповідати за навчання!» І чому я не розбилася, коли стрибнула зі скелі? Оберон би мене поховав із почестями… Я зітхнула. Спогади про Королівство були й радісні, і сумні. Сльози лилися самі собою. Як там було добре…
Настала п’ятниця. Класна була люта, мов собака, із самого ранку. — Ви попередили батьків? Тридцять учнів у списку — щоб тридцять було на зборах! Вона завжди так каже. Закінчився шостий урок. Нетерплячі батьки вже чекали в коридорі. Тут же посунули в клас — розпитувати про дорогеньких діток, демонструвати всім своїм виглядом, які вони до дитячої долі небайдужі. Але чому я на них серджуся? Так не можна. Ніхто не винен у моїх бідах. Та й не біда це, так, дрібні неприємності. Учора я все-таки вибила з мами обіцянку, що вона, можливо, хоча навряд, звичайно, але, може, все-таки прийде. — Лапіна! Мати буде? — Обіцяла, — збрехала я. — Ну то сиди за партою і не смій іти, поки вона не з’явиться! Клас наповнювався. Школярів ставало все менше, батьків — усе більше. Тати — їх було всього п’ятеро — урочисто тримали шапки на колінах. Матері сміялися, теревенили, пошепки пліткували. Прийшло три чи чотири бабусі і навіть один дідусь; ще трохи, і я залишуся в класі єдиною школяркою… — Лапіна! Усі зібралися. Ми чекаємо тільки твоїх батьків! Де вони? Встань! Я встала. — Ось тут, перед батьками однокласників, скажи, де твоя мати. Де твій батько? Чому вони знову не з’явилися? Усі принишкли і зацікавлено дивилися на мене. І я відчула, як колишня Ліна, яка ніколи не бувала в Королівстві, зацькована й сердита, повертається. Усе повертається і стає таким, як було. Сірим. Безнадійним. Навіки несправедливим. Два з гаком десятки дорослих мовчки втупилися в мене. Було тихо-тихо… І в цій тиші раптом за моєю спиною скрипнули двері. — Добридень, це сьомий «Б»? Мурашки побігли від потилиці до п’ят. Мені вчулося! Мені здалося! Не може бути! — Так, — зло сказала класна. — А ви, пробачте, хто? — А я прийшов на батьківські збори… Я обернулася. Оберон стояв у дверях, акуратний, злегка насмішкуватий, люб’язний. Із хутряної шапки в його руках падали й іскрилися крапельки — колишні сніжинки. Чарівні містерії Марини та Сергія Дяченків
Не віриться, проте це дійсно так: перша книжка Марини та Сергія Дяченків вийшла лише тринадцять років тому. А на
