у Королівстві минуло кілька діб! — Ліно, ти пробач мене. Я мовчала, опустивши голову. — Ти просто не розумієш, чого вимагаєш. — Ні, це ви не розумієте, що означає для Королівства втратити вас. — Я-то розумію, — сказав він тихо. — Ти сама не знаєш, наскільки ти права. — Якщо розумієте — чому не шукаєте принців? Чому не дозволяєте Гарольду? Чому не дозволяєте мені? Ми повільно йшли пустельною доріжкою уздовж ставка. У воді віддзеркалювали ліхтарі. — Ось телефон, — буденним голосом сказав Оберон. — Ну й що? — Подзвони матері. Скажи, що прийдеш за півгодини. Мені захотілося плакати. Він був такий спокійний, байдужий… непробивний. Як бетонна стіна — хоч голову об неї трощи. — А я не телефонуватиму. І не прийду за півгодини. І… зникніть! Він ухопив мене за клапан рюкзака. Затримав: — Зачекай. Навіть якщо ти вирушиш зараз зі мною до Королівства і проживеш там не один рік, і боротимешся з ким завгодно за що завгодно — ти все одно будеш удома за півгодини… Розумієш? Розділ четвертий
Анатомія Обіцянки
На королівському письмовому столі панувало безладдя. Громадилися папери й сувої, нерівними рядами стояли склянки й чашки, лежала велика чорнильниця, перевернена навзнак. Старий сірий пацюк з підв’язаним до спини хвостом меланхолійно промокав губкою чорнильну калюжку, що підсихала. Я роззявила рота. — Це Дора, прибиральниця… Не лякайся. Вона своя людина. — Людина? Ви перетворили її на пацюка, щоб покарати?! — Ні, ну що ти, вона завжди була пацюком. «Своя людина» — тобто їй можна довіряти. Оберон сів за стіл, ліктем відсунув убік папір. Полетіла вниз підставка для пір’їн у вигляді мага із посохом; Оберон піймав її на льоту. Поставив на край стільниці. Дора перехопила статуетку за талію й поволокла вглиб завалу, залишаючи за собою дрібні чорнильні сліди. Я оглянулася. Схоже, у королівському кабінеті кілька днів не прибирав ніхто, крім Дори. А пацюку було не до снаги розставити по місцях зсунуті лавки, підняти перевернутий стілець, змінити шторку, обпалену знизу вогнем зі скинутого канделябра. Моя мама, побачивши такий «порядок», утратила б свідомість. Посеред кімнати стояла на трьох дерев’яних ногах уже знайома мені дошка, вкрита крейдяною пилюгою. На ній безліч разів щось писали — і недбало стирали, так що букви й креслення, проглядаючи один крізь одного, утворювали гарний безглуздий візерунок. — Отже, Ліно, я готовий перед тобою відзвітувати, — Оберон витяг з-під купи паперів тугий сувій, розгорнув, і я побачила гарну географічну карту — чорний малюнок на жовтуватому папері. — Королівство розростається щодень. Окрім столиці, засновано десять великих міст і незліченну кількість сіл та селищ. Землі родючі. У лісах повно дичини й лісовиків. У горах гніздяться дракони, у ріках бешкетують русалки, монетний двір чеканить монети, купці везуть багаті товари через море. Все як завжди, все як має бути. Я розглядала карту, і мені здавалося, що намальовані тушшю кораблі погойдуються на помережаних хвилях, кивають вітрилами. — Усе та не все. Хіба заморські принци не знають, що у вас п’ять принцес на виданні? Оберон потер перенісся: — Ліно, ти колись замислювалася про те, як влаштований наш світ? — Ну от, — я показала на карту. — Моря, береги, ріки… У вас земля кругла? Король посміхнувся: — Уяви, що ти стоїш у темній кімнаті. Чи ні… Що ти летиш у темній порожнечі. Якщо запалиш вогонь — висвітиться коло, точніше, куля… Ти побачиш найближчі предмети. Чим яскравіше горить твоя свічка, тим більше їх буде. Моря, береги, ріки. А за межами освітленого кола — морок, і ти не знаєш, що там. Де зараз наш старий світ? Той, який ми з тобою разом залишили? Ми перетнули нерозвідані землі й ніколи не зможемо повернутися. Освітлені плями летять крізь темряву, щомиті віддаляючись на тисячі років, на мільйони польотів стріли… — Це що, — запитала я пошепки, — як у космосі? — Не знаю, — сказав король по паузі. — Я це уявляю саме так: пухирці світла, що плавають у мороці. Королівство — іскра, здатна перебороти темряву й запалити нове світло. А коли воно запалає сильніше — знову зникнути в темряві. Ось наш світ, Ліно, для нього не складено мап, не придумано глобусів. Велике море — величезний темний простір, ніхто не знає, що лежить за ним. Може, нічого й не лежить. І немає ніяких заморських принців. — А заморські купці є? Оберон зневажливо махнув рукою: — Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть ліс і вовну біля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, — Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на карті. — Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебриків везуть назад у столицю. Так і торгують. — Шкури бебриків? — перепитала я машинально. — Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смільни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками — вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє… Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкіра була в клітинку, як занавіски у нас на
