кухні. — І вони неїстівні, — сказав король, ніби вибачаючись. Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-під завалу. З величезним зусиллям поставила на місце перевернену чорнильницю. Віничком, зв’язаним із трьох облізлих пір’їн, взялася мести стіл. Закружляла курява. — Отже, — запитала я тихо, — у цьому світі взагалі немає принців, крім Олександра, вашого сина? Оберон мовчав. — Значить, ви обіцяли принцесам принців, заздалегідь знаючи, що обіцянка нездійсненна? Дора ненароком змела зі столу великий шматок крейди. Гепнувши на підлогу, крейда розлетілася на багато осколків. Дора кинула мітлу й схопилася лапами за голову. — Хіба я самогубець?!! — тихо промовив Оберон. — Надія була, і досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителі островів виявилися не людожерами, а пристойними людьми, і влада в них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок, наші принцеси давно були б одруженими. Я пожвавішала: — Може, видати принцес заміж за людожерів? — Заманливо, — серйозно кивнув Оберон, — але Обіцянка від цього не здійсниться. — А… взагалі-то, принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрійсь із них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навіть якщо він горбатий? — Якщо горбатий — можна відмовитися. Але якщо в нього прищ на носі, чи він ревнивий, чи сварливий, принцеса все одно повинна вийти за нього заміж, інакше відразу втратить звання сестри-охоронниці. — А якщо принц, приміром, удівець? — Не має значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти. У голові в мене замелькали кольорові картинки. Тоді вони навіть не здавалися мені страшними, навпаки: на секунду я повірила, що знайшла вихід. Це ж простіше простого… На моїх устах заграла дурненька посмішка. Думки, що без дозволу залізли в мої мізки, були смішними й бридкими водночас. Тільки б Оберон не здогадався, про що я подумала. Та головне — надія є. Маленька, але є. — Ваша величносте, а якщо принцеси самі, з доброї волі, повернуть вам вашу обіцянку? Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумів він чи ні, що за ідея у мене народилася? — Вони не повернуть, — сказав він нарешті. — Знаєш, як тільки навколо рознеслися чутки про сестер- охоронниць, до нас юрмами посунули різні наречені. Але жодна з п’яти принцес не проміняла майбутнього принца на сімейне щастя тут і зараз. — Зрозуміл-ло, — я закусила губу. — А ви з ними порозмовляти не намагалися? — З нареченими? — Із принцесами! — Про що? — Про те, що так поводитися — кепсько! — Я дав їм обіцянку. Як мені пояснити, що чекати на її виконання — кепсько? — Можна, я з ними поговорю? — запитала я недбало. Лишенько, як мені було страшно, поки чекала на відповідь! — Не варто, Ліно, — сказав король, і моє серце ухнуло в п’яти. — Хоча… Як хочеш. Я перевела подих. Надія зміцніла. — Ваша величносте, а якщо мені вдасться вмовити не всіх принцес, а тільки деяких? Чи хоча б одну? Король пильно подивився на мене. Встав, пройшовся перед дошкою взад-уперед, під його підошвами хрускотіли шматочки крейди, але він не звертав уваги. Зупинився. Широким рукавом змахнув з дошки пил і залишки креслень. Підняв з підлоги найбільший шматок крейди. — Дивись. Ось п’ять принцес — Алісія, Ортензія, Філумена, Стелла й Розіна. Постукуючи крейдою, він швидко намалював на дошці п’ять фігурок у трикутних платтях. — Ось Обіцянка… Він обвів фігурки пунктирною лінією по колу. — Кожна із принцес може вийти заміж за кого завгодно, — Оберон домалював до однієї з фігурок стрілку, що виводила за рамки кола. — При цьому інші можуть вчинити за її прикладом, а можуть чекати на принца до першого сивого волоска. Але як тільки — якщо! — котрийсь із принців назве одну з наших дівчат своєю нареченою… — він домалював поруч із верхньою фігуркою чоловічка в короні, — інші просто зобов’язані будуть чекати своєї черги. Тобто Обіцянка стає непроникною, ось такою… — і Оберон навів поверх пунктирного кола товсту безперервну лінію. — Зрозуміло? — Як усе це складно, — з сумом протягла я. — Нічого складного. Принцеси чудово знають: допоки на горизонті не з’явиться перший принц, вони абсолютно вільні. Але щось поки не поспішають скористатися цією свободою… Я хижо посміхнулася власним кровожерливим думкам. — Ваша величносте… коли мені можна буде поговорити з ними?
У Гарольда був власний будинок під червоним дахом зі срібним флюгером-драконом. Його дружина виявилася милою пампушечкою, а син — досить войовничим крикливим створінням, який так і норовив ухопити мене за волосся. — Послухай, — сказала я Гарольду, коли дитину повели годувати. — Я знаю, як скасувати Обіцянку. — Брешеш! Хвилюючись, Гарольд, дорослий дядько й старший королівський маг, говорив і поводився, як хлопчисько із сьомого класу. Оберон мав рацію: йому треба вчитися володіти собою. — Знаю, знаю, —
