Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги. У гробовому мовчанні ми з ним вийшли із храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов і обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернений рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом. Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса. — А яка гарна ідея, — сказав Гарольд. — Що? — Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, — Гарольд хижо посміхнувся. — Не любиш ти принца. — А за що його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає. — Спасибі, — сказала я, зітхаючи. — За що? — За те, що я — це я, а не мокре місце на підлозі в храмі. — Нема за що. Ти класно літала. Я посміхнулася: — І план, кажеш, гарний? — Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона. — Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися. Гарольд невесело похитав головою: — Тепер вони ще наскаржаться королю… — Нехай скаржаться, — сказала я зло. — Гарольде… А що таке Відьмина Печатка? Він здригнувся. Покосував з підозрою: — Звідкіля ти знаєш? — Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку, та заради власної шкури… Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, переодягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої. — Лінко, — сказав Гарольд. — А ти зовсім дитина. — Ти ж знаєш, що ні. Я маг дороги. — Знаю. Раніше, коли я сам був малявкою… Я ж не розумів, яка ти маленька. — Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою… — Так пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій — точно не можна. — Підемо разом? Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо та знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять, що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… чи просто хай буде широка площа… Пролунав тупіт. На берег, викидаючи з-під копит фонтанчики піску, вилетів присадкуватий чорний кінь. У сідлі його підстрибував стражник: — Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, терміновий! І кинув сувій з печаткою. Гарольд піймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнів, опустив плечі: — Ну ось… Знову. Кочівники на півночі. Захопили ціле місто, а там жінки, діти… Добре. Добре. Нехай начуваються. І повернувся до вершника, що чекав наказів: — Збирай людей. На світанку виступаємо. Стражник поскакав. — Ось так, Лінко, — з тугою сказав Гарольд. — Обіцяв дружині сьогодні вдома ночувати. Я схилила голову. Тупіт копит затих, над рікою протяжно прокричав вечірній птах. — Відьмина Печатка — це місце? Туди можна потрапити? — Відьмина Печатка — це… Слухай. У нашому світі були часи, коли мертві не вмирали назовсім. Вони вирушали в іншу країну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умільці, які з цього світу потрапляли в той і назад. Могли передати мерцеві звісточку від родичів. І навпаки. — Загробний світ? — я роззявила рота. — Звичайно, той світ був не зовсім… людським. Але ж усі знали, що рано чи пізно туди потраплять. Посередники — ті, хто ходив туди-сюди, — дуже цінувалися. А крім того що вони передавали звістки від родичів, ще й хороше містечко могли приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають… — Ну нічого собі, — вирвалося в мене. — Так. Тими, хто міг ходити у той світ і повертатися, були в основному некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти? — Такі собі злючі маги, спеціалісти з мертвяків, — я зіщулилась, наче від холоду. — От-от. А вони не з тих, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу на цей, і вузенька щілина між світами ширшала і ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше і більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу ломанулись у цей. — Бр-р-р… — мені все сильніше ставало не по собі. — Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма — імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку… — Оберон? Вона в нього? — Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше не царство мертвих… Але місце вкрай неприємне. — М-да, — пробурмотіла я. Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав світляками, ледь чутно шурхотів водою, а я сиділа навколо всього цього миру і благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих, занедбане і зачинене, як комірчина. — Якось, знаєш, — невпевнено почала я. — Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Ал-ле… Це дійсно були великі герої. «І всі дорослі чоловіки», — додала я по думки. Гарольд знизав плечима: — У справжньому загробному царстві, діючому, в нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так — підмоги не дочекатися. — Але там є принци? — мій голос затремтів. — Так! Оберон розповідав, що там
