дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци. Потроху темніло. Небо остаточно вилиняло, з бежевого ставши блакитним, а потім і синім. — А чому Оберон сам туди не піде? Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм: — Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно й добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Варто їм довідатися, що короля немає на місці — тут таке почнеться… — А якщо він умре? Не почнеться? Гарольд винувато схилив голову. — Ну що ти мовчиш? — Якщо він умре, — сказав Гарольд глухо, — король усе одно буде на місці. Я. — Ось як? — запитала я противним голосом ябеди. — Ти що, рівня Оберону? — Ні, — Гарольд дивився за ріку. — Але коли… якщо… він умре, я отримаю в спадок частину його сили. — Тоді про що ми взагалі переживаємо? — запитала я після довгої паузи. Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало соромно. — Пробач. Він мовчав. — Ну пробач, будь ласка. А ти сам не можеш туди… — Ну нащо повторювати? — у голосі Гарольда було тепер роздратування. — Я піду, а там нехай кочівники дітвору ріжуть? — Ти на мене сподівався, — сказала я сумно. — Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку. — Я тебе привів, щоб ти вмовила Оберона, — заперечив Гарольд не дуже впевнено. — Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш — він не може йти? Над рікою загорілася перша тьмяна зірочка. — Якщо чесно, — тихо сказав Гарольд, — я тебе привів просто від зневіри. Ти єдина людина… єдиний тут маг, окрім мене та Оберона. Мені хотілось з тобою… поговорити, чи що. — Ну от і поговорили. — Поговорили, — Гарольд зітхнув. — Ліпше тобі повернутися, звичайно. Все одно… Він замовк. — Як він міг дати таку дурну обіцянку? — вирвалося в мене. — Не міг придумати щось інше? — Може, й міг, — голос Гарольда став строгішим. — А може, не було нічого іншого. Не було вибору, розумієш? Зірки спалахували одна за одною, ніби розсипали білу крупу. І чим темніше ставало, тим яскравіше вони горіли, мерехтіли, ледь помітно міняючи колір. Гарольд мовчав. — А час? Час там такий самий? — Оберон казав, що точнісінько такий самий. День у день. — Хоч це радує, — я нервово захіхікала. Гарольд ухопився за голову: — Лінко… Ця ж Печатка — така паскудна штучка. Якщо за неї хтось увійде з нашого боку — поки він не вийде назад чи загине. Печатка нікому не підкоряється. Це означає, що ніхто не прийде на допомогу. Якщо увійшов — сподівайся на себе! Холодний вітер пробіг над річкою, і мені здалося, що зорі на мить пригасли.
Ми довго спускалися вузькими сходами — у підвал, у підземелля. Ішли в повній темряві — нічним зором я розрізняла вологі стіни, що подекуди поросли цвіллю, і гладкі сходи під ногами. Час від часу вони повертали під прямим кутом. Тричі за весь наш шлях за рогом з’являлося світло — стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках. П’ять чи шість разів Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знає коридору як слід, обов’язково зачепила б невидимий волосок, протягнутий над підлогою, або наступила на широку — ширшу за інші — сходинку, або змусила б здригнутися павутинку в кутку. Такого необережного чекав кам’яний мішок, а сторожа здійняла б тривогу. — Там унизу що, скарб? Схованка? Відьмина Печатка? — В’язниця. Я притихла. Нарешті, спустившись глибоко-глибоко, ми опинилися у великій кімнаті під низькою стелею. На стелі темніли малюнки й написи, зроблені кіптявою свічок: «Люблю Елізу», «Тут сторожував Василько» і подібні нісенітниці. Вздовж стін горіли смолоскипи. Стояло велике крісло (як його тільки протягли по цьому вузькому коридору?) і кілька бочок, великих і маленьких. Подекуди на кільцях, умурованих у камінь, висіли обривки ланцюгів. — О-о, — сказала я, озираючись. — Побудь тут, — Гарольд взяв один зі смолоскипів. — Я скоро повернуся. І так, зі смолоскипом, пройшов крізь кам’яну стіну. Тільки через секунду я зрозуміла, що насправді в стіні був прохід — вузький, замаскований грою тьмяного світла. Я озирнулася ще раз. Мені доводилося чимало разів бувати в різних неприємних, лиховісних місцях, але це підземелля видалося чи не рекордсменом з моторошності й зловісності. Щоб додати собі мужності (я все-таки не бранець тут, а королівський маг), я всілась у крісло. Воно було розраховане на велику дорослу людину, чоловіка. Я спробувала прилаштувати руки на підлокітниках — лікті задерлися, як крильця смаженого курчати. Щоб обіпертися на спинку, треба було прийняти незручну напівлежачу позу. Ноги теліпалися. Пововтузившись трохи, я сповзла на край дерев’яного сидіння, поклала долоні на коліна й спробувала повторити про себе правопис суфіксів «-онн-», «-єнн-». Згадати правило мені не вдалося, але я принаймні відновила цілковите самовладання до того моменту, коли зі стіни — з вузького проходу, де зник Гарольд, — без усякого попередження з’явилися двоє. Один був мій
