можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив? Я пішла, а Макс залишився стояти. Я подумала мигцем: може, дарма я так? Може, це занадто? Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.
— Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші? Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно й по праву. Бо ще зовсім недавно я як маг дороги захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. Щоправда, каша трішечки підгоріла. — Чудово. Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу понаїхало — тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати — у вас, кажуть, весело, люди щедрі й уміють дивуватися… Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ — чарівна оболонка нечарівних предметів. — Принцесам побудували храм Обіцянки. Туди люди юрмами валять — подивитися. Принцеси танцюють, співають, вивчають науки. І кожен ранок починають біля дзеркала — розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина? — Та скільки ж їм років? — запитала я непевно. — Двадцять з маленьким хвостиком? — Ну й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса мишку, приміром, побачить, злякається — волосок і посивіє… Гарольд говорив, звівши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сиділи на лавочці в маленькому запилюженому парку. В брудному озерці юрмилися качки — вимагали хліба. У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речі, які повідав мені Гарольд, були надто серйозними. — Слухай, — поцікавилася я з сумнівом. — А… на комусь іншому їх можна одружити? — Наречених хоч греблю гати, — Гарольд дивився на качок. — І наші, й чужоземні. Моряки, купці, лицарі. Приходять у храм, начебто просто в гості, й починають хвости розпускати. Один капітан залишив своє судно, команду, переселився до нас. Так закохався в Ортензію — не піду, каже, без неї. Ти думаєш, вона на нього хоч разочок глянула? У них мова коротка: принц? Ні. Ах, ні? До побачення! — Оце дурненькі! — сказала я спересердя. — Нащо їм принци? Чим принци кращі за інших? Узяти хоча б нашого… Як вони там, до речі, принц Олександр із принцесою Ельвірою? Гарольд знизав плечима: — Живуть, як і передбачали. Вона на ньому мало верхи не їздить. Діти в них — уже троє… — Так? — Звичайно. Взагалі, багато хто одружився за цей час, багато дітей народилося. — А… — я запнулася, покосувала на Гарольда. — Слухай… А ти не одружився? Він потупив очі. Його щоки трішки зарум’янилися: — Угу. Син у мене. Півтора рочку. — А-а-а, — сказала я тихо. Ну уявіть: ось ви не бачите людину чотири місяці. Ви звикли, що він вам ніби старший брат. І… не зовсім брат. Друг, загалом. І раптом ви довідуєтеся, що він, виявляється, одружений, що в нього дитина підростає, а ви все ще вчитеся й вчитеся у своїй школі… По-перше, у них шість років минуло. А по-друге, хіба нас із Гарольдом щось зв’язувало, крім бойової дружби? — Вітаю, — вичавила я, намагаючись, щоб голос звучав весело. — А на кому ти одружився? — З новеньких, — Гарольд дивився кудись уперед. — Ти її не знаєш. Ну й дурнуватий, напевно, у мене вигляд… — Гаразд, — сказала я, намагаючись зам’яти незручність. — Як же тобі вдалося перейти зі світу в світ? Я раніше думала, що тільки Оберон… — Насилу, — зізнався Гарольд. — Його величність каже — тільки у свій світ повертатися легко… Він мене постійно всьому вчить. То — «Гарольде, зустрічай послів». То — «Гарольде, з’їздь на острови втихомирити людожерів». То — «Гарольде, відпрацьовуй переходи»… Я ночами не сплю, свого малюка місяцями не бачу. Знаєш, — Гарольд стишив голос до шепоту, хоча підслуховувати нас було нікому, — мені здається, він готує мене собі в спадкоємці. — Як?! — Та ось так. — А принц Олександр? Гарольд зітхнув: — Його всерйоз ніхто не сприймає. Навіть коли б не було того випадку зі зрадою… Ну який з нього король? Підловив мене нещодавно в лісі… Я, каже, жодних прав на корону не маю й не домагатимуся її. Ми, мовляв, з тобою друзями були, друзями й залишимося… і пам’ятай про це, майбутній королю Гарольде… Тьху! — мій друг так садонув кулаком по лаві, що качки злякано розлетілися. — Ти розумієш, він уже зараз бачить Оберона мертвим. Боїться зі мною сваритися, планує собі спокійне майбутнє… Ну яка ж він скотина! — А король? — запитала я посмутнілим голосом. — З ним не можна ні про що таке говорити. Розумієш? Він теж узяв собі на думку, що доживає останні роки, мало не останні дні. Коли в котроїсь із принцес проб’ється перша сива волосина… — Годі! — От і він теж. «Годі,
