дерево проводжало нас веселими очима. Щось метнулося по стовбуру — білка? Я роззявила рота: руде шерстисте створіннячко в синіх штанях з прорізом для хвоста ковзнуло за дверку, що прикривала вхід до дупла, і звідти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом. Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королівстві купа чудес на кожному кроці. Цікаво, кого ще можна зустріти у цьому лісі?! Щось просвистіло біля вуха. Комаха, схожа на великого коника- стрибунця, з льоту зачепилася за гілку, повисла вниз головою і скорчила мені гримаску. Я витріщила очі: — Гарольде! — Що? Мій друг навіть голови не повернув: ішов попереду та думав про своє, і це мене дуже непокоїло. — Що з тобою? — Послухай, Лінко… Я ж зовсім не знаю, що на це скаже його величність. Тобто він завжди радий тебе бачити, але може, він вирішить… що ми надто сваволимо, га? — Тобто нехай спокійнісінько гине, ми й за холодну воду не візьмемося? Гарольд зітхнув. Провів рукою по волоссю; затремтіло повітря. Зникла світла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск — Гарольд стояв переді мною в червоному парчевому камзолі й таких самих штанях. Високий комір, розшитий золотом, підтягував підборіддя, з плеча звішувався тонкий чорний плащ, високі світлі чоботи виблискували на сонці. Я мимоволі подумала, що коли ми з Гарольдом зналися раніше, він одягався значно скромніше. — Ого, — сказала я з повагою. — Доводиться, — мій друг поправив чорну зі сріблом хустку — знак мага дороги. — Увійдемо в замок потаємним ходом. Не хочу, щоб відразу чутки поповзли, юрба збіглася… — А мене пам’ятають? — запитала я кокетливо. — Ще й як… Стій! Я завмерла. Зовсім поряд із лісу вийшов хлопчик, мій ровесник, який вів на поводу круглого, наче бочка, ослика. На спині осла погойдувалися дві великі в’язанки дров. Я сховалася за дерево. — Будьте здорові, пане головний королівський магу! — побачивши Гарольда, хлопчик почервонів від хвилювання й вклонився заледве не до землі. — Бувай і ти здоровий, — відгукнувся мій друг привітно, але холоднувато, як і належить шанованій особі. Хлопчик пішов, часто оглядаючись: напевно, всім друзям побіжить розповідати про чудесну зустріч на узліссі… — Начебто ніхто не пчихав, — сказала я Гарольду. — Що? — Ну, в нас «будь здоровий» кажуть, коли хтось чхає… — Ага, — пробурмотів він, явно думаючи про інше. — Про всяк випадок запам’ятовуй прикмети: двоголова сосна, від неї на північ до зеленого каменя… Ти стежиш? — Стежу. — Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відчинись», відчиниться підземний хід, — Гарольд опустив долоню на валун, що поріс мохом. Земля під ногами здригнулася. Камінь піднявся; це виглядало так, ніби величезна черепаха встала дибки… З чорної щілини внизу потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками. — Нам туди? — А що тобі не подобається? Вибач, у нас іще метро не проклали! Гарольд скрючився у три погибелі й поліз під камінь, а я з цікавістю подумала: він особисто встиг у метро прокататися чи король йому розповідав? Жорстка трава відбилася на долонях. Намагаючись дихати ротом, я встала навкарачки і вповзла в щілину слідом за Гарольдом. Очиська його блищали двома зеленими лампами на блідому обличчі, губи видавалися чорними, а зуби — хижими. І хто б міг подумати, що ця злюща фізіономія належить моєму найдобрішому і наймилішому другові. Я тихенько всміхнулась. Підземний хід був справді «не метро»: Гарольду доводилося протискуватися боком. Звисало зі стелі товстенне коріння, постійно норовило вхопитися за волосся. По стінах повзали мокриці, подеколи за комір капала вода. В одному місці стінка всуціль поросла мерзенними на вигляд грибами, мені здавалося, вони повертають капелюшки нам услід. Наглядають. Стежать. — Гарольде, ти наш світ хоч устиг побачити? Краєчком ока? — Ну, — Гарольд, покректуючи, пролізав крізь особливо вузьке місце. — Так. Трішки. Мені було не до прогулянок, сама розумієш, я тебе шукав. — Хочеш, я тобі згодом усе покажу? — Ну… згодом. Може. Я на секундочку уявила, як веду Гарольда… Куди? До зоопарку? Та він таких звірів у своєму житті бачив, поруч із якими навіть слон — нічим не примітна, звичайна тварина. До супермаркету? Дурниці, не годиться, треба гарненько обмізкувати, що є в нашому світі такого, чим можна бойового мага здивувати… — Гарольде… А як сина назвали? Він глянув на мене через плече й чомусь засопів. Я вже думала, він не відповість, і стала припускати, як могло таке просте запитання його збентежити — коли ж це він кинув на ходу, не обертаючись: — Елін. Я спершу не зрозуміла: — Як? — Еліном назвали. Ім’я таке. Елін. Я спіткнулася об камінь і мало не впала. — Та це… Адже це більш схоже на жіноче ім’я! — Хто сказав? — запитав Гарольд задирливо. — Де це написано? Де є такий закон? Я зупинилася. Гарольд пройшов кілька кроків й оглянувся: — Ну, ти чого? Я сама не знала, що зі мною. Невже він назвав сина на мою честь? — Скучав, — зізнався Гарольд, дивлячись на мокрицю, яка пробиралася по земляній стіні. — Коли люди походять із різних світів… їм ліпше не дружити. Потім тільки прикрість і трапляється.
Далі ми йшли мовчки. Незабаром тунель потягся угору. Мені здавалося, я чую, як коріння пробивається крізь землю і глину. Шурхотить, розсуває дрібне каміння. Шукає воду. Шукає підземних подорожан, що заґавилися. Я про всяк випадок наздогнала Гарольда і пішла близесенько — мало не наступаючи йому на п’яти. Плавний підйом змінився на досить-таки круті сходи. Вони були подекуди викладені з каменю, а подекуди витесані в скелі. Закінчилося коріння й мокриці (я зітхнула із полегшенням). Підземний хід перетворився на коридор без вікон, зі стінами з темно-жовтої цегли. Змінився і запах: тепер пахло, як у шкільній бібліотеці під час ремонту. Мокре вапно, свіже дерево і пилюка, пилюка… Апчхи! Ми зупинилися перед масивними
