дерев’яними дверима без ручки. Гарольд приклав руку до місця, де у дверей зазвичай буває замок: — Відчинись… Я чекала скрипу, але двері розчахнулися в повній тиші. І знову змінився запах: посвіжішало, потягло лісом і морем, трішки димом і ледь-ледь — трояндовим маслом. Ми навшпиньки увійшли до незнайомої кімнати. Я кліпнула, прощаючись із нічним баченням, тут було світло й навіть барвисто — через вітражі, вбудовані у вузькі стрілчасті вікна. Замок Оберона! Коли я йшла з Королівства шість років тому, він і наполовину не був зведений… Двері так само безшумно зачинилися за нами. Зі зворотного боку їх ховав гобелен: повз руїни, що то тут, то там підіймалися з-під піску, ішов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні. Я пригледілась: — Гарольде! Це Оберон? Це ми, Королівство в дорозі, так? — Зачекай, будь ласка… Гарольд перевірив, чи щільно зачинилися двері. Я роззирнулася уважніше. Ми стояли в коридорі, довгому, широкому, вигнутому, наче лук. На увігнутій стіні горіли сонячним світлом вітражні вікна. Та, з якої ми вийшли — випнута, — була завішана гобеленами, і чимало я б віддала, щоб роздивитися їх уважніше! — Це галерея історії, — Гаральд говорив упівголоса. — Сто вишивальниць трудились сто тижнів. Тільки зараз зовсім немає часу. — Ну, будь ла-аска, хоч хви- илиночку… — Послухай, король не знає, що ти тут. Я не хочу, щоб він нас піймав, як змовників. Мені потрібно його підготувати. Ходімо! Він потяг мене за руку — коридором ліворуч, потім угору гвинтовими сходами, та так швидко, що в мене запаморочилось у голові. Внутрішня обстановка палацу зливалась у яскраву стрічку картин, скульптур, розкішних тканин, ліпних і кованих прикрас, але скільки б я не вертіла головою, нічого як слід не могла роздивитися. Нарешті Гарольд заштовхнув мене в маленьку кімнатку з єдиним щільно завішеним вікном. — Зачекай тут. Розвідаю, який настрій у короля. Останнім часом він чомусь часто гнівається… І він вийшов. Я огляділась; у кімнатці не було меблів. Двоє дверей — одні навпроти інших — нещільно зачинялися. Я виглянула з-за одних — довгий коридор, тиша. З-за других — сходи, тиша, пахне димом і трояндовою олією. А замок же, мабуть, великий, піду гуляти — напевне заблукаю… Цікаво, де всі? Де слуги, стражники, сторожа, де, зрештою, його милість комендант. Чи в них обідня перерва? Я підійшла до вікна. Тихцем розсунула парчеві штори; кольорова сонячна смужка лягла мені на обличчя. Я знайшла серед вітражних скелець одне, найпрозоріше, і, примружившись, подивилась крізь нього. Піді мною лежало залите сонцем місто (трішки жовтеньке, бо я дивилася крізь блідо-жовте скло). Черепичні дахи, труби і флюгери, дерева, вулиці, площі, статуї, мости і над усім цим, як ялинкова прикраса, — срібний купол у формі краплі. Цікаво, що це — храм? Чи палац якогось місцевого багатія? Я наблизила обличчя до скла і підвелась навшпиньки. Місто видавалося величезним, воно простяглося до самого моря, і я, скільки б не витягувала шию, не могла розгледіти його цілком. Скільки ж там живе народу? Коли Королівство прийшло сюди — нас було осіб сто, не більше. Але в перший же день будівництва з’явилися нові люди — сказали, що шукають роботу… Оберон завжди стверджував, що Королівство, щойно вкоренившись на новому місці, тут же притягує до себе нових і нових людей, яким не терпиться з ранку до ночі зводити стіни, кувати залізо, будувати, майструвати, займатися торгівлею! Але одна річ знати, і зовсім інша — побачити це місто на місці колишньої пустки! Не знаю, як довго я дивилася на це диво. Звідкілясь, принаджена сонячним світлом, виповзла муха і стала битися об вітражі, і тоді я спохопилась: де ж Гарольд! Де ж Оберон? Я зрозуміла, що можу зустрітися з королем з хвилини на хвилину, — і раптом захвилювалась. У мене з його величністю складні стосунки: з одного боку, він мені як батько, тут Гарольд має рацію. З іншого, я його трішечки боюсь — не тому, звичайно, що він уміє вбивати поглядом (а він уміє), а тому, що мені страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже трапилося… Є тут якесь дзеркало? Я обережно опустила штору на місце. Пригладила волосся; добре було б знайти якесь дзеркало. Чи хоча б… Повертаючись, я різко відступила від вікна — і врізалася, ну просто-таки налетіла на людину, що тихо стояла в мене за спиною. Від несподіванки злякалась. Відсахнулась. Наїжачилась — і тут злякалась удруге, до сиріт по шкірі. — Ваша ве… Він ані крапельки не постарів. Жодного сивого волоска не додалося в акуратно підстриженій бороді. Ні однієї нової зморщечки на чолі й щоках. — Доброго дня… ваша величносте! У волоссі короля виблискував золотий обруч. У поході Оберон не носив корону. Але тепер — інша річ: тепер він живе у замку і править великою країною! І одягнутий він був по-королівськи, і горностаєва мантія на його плечах не виглядала ні вдаваною пишнотою, ні карнавальним костюмом. Він мовчав і розглядав мене якось відсторонено, ніби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля: припхалася без дозволу! Без виклику! Ні з того ні з сього, із якихось своїх міркувань, самовільно й самоправно, як правильно зазначив Гарольд… І де, до речі, Гарольд? Що ж мені тепер одній віддуватися перед його величністю? Минали хвилини, а Оберон мовчав. Навіть не відповів на вітання. — Я… невчасно? — запитала я майже жалібно. — Ти виросла, — сказав він задумливо. — Так, — зізналася я після короткої паузи. — Аж на вісім сантиметрів.
