У новому королівському кабінеті не було особливої пишноти, але кожна річ, якщо придивитися, виявилась чудовою і страшенно зручною. Дерев’яні крісла (гладеньке, тепле, чисто відшліфоване дерево!), великий стіл (купи паперів і сувоїв), ослони, завалені шкурами в клітинку (що це за звірі — в клітиночку?), затишна грубка, а посередині кімнати — тринога зі звичайною чорною дошкою, схожа на шкільну. І на цій дошці — я мигцем побачила — якесь креслення. Паровий млин, чи що? Вікна маленького залу виходили на три боки так, що видно було відразу й гори, і море, і місто, і ліс. — Ти їсти хочеш? — Ні. — А якщо подумаєш? — Я пити хочу, — зізналася я. — Морсу? — А є? — У короля є все, — відповів він серйозно. — Сідай, де тобі подобається. Я присіла на краєчок дерев’яного крісла. Провела рукою по підлокітнику. Похнюпилась. — Що ти мостишся, наче чужа? Я подивилася на нього — і раптом заревіла. Сама не знаю чому. Сльози бризнули з очей, як у клоуна в цирку — струмками, ніби з піпетки. Я стільки днів мріяла про цю зустріч, і от вона відбулася, але все не так. У них тут шість років минуло, шість років Оберон про мене не згадував, навіщо я прийшла — похвалитися новим зростом?! Подумаєш, заввишки з горщечок плюс вісім сантиметрів… Оберон, немов і не зауважуючи моїх сліз, простягнув мені чашку; я стала пити, сльози капали в солодкий ягідний морс. — Мені здається, ти надто суворо повелася із цим хлопцем. — З як… яким? — З Максом. Максимом, тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться — треба вибачати йому дурощі. Хоча б іноді. Я підвела очі: — То ви… — Тільки не подумай, що я за тобою постійно стежив. Ні. Я тільки інколи, дуже рідко. Я повинен був переконатися, що з тобою все гаразд, нічого поганого не трапилось, усе як завжди… — Як завжди, — гірко пробурмотіла я, рукавом утираючи шмарклі. — Ми скучали за тобою, магу дороги, — м’яко сказав Оберон. — Я радий тебе бачити. І дарма Гарольд… З того боку дверей залунав короткий умовний стукіт. Гарольд, про вовка промовка, а вовк і в хату; блідий і дуже засмучений. — Ваша величносте… Ліно! — Заходь, — Оберон поманив його пальцем. — Я шукав вашу величність у залі для нарад… — Будь ласка, вчися приховувати свої почуття, бо в тебе все на обличчі написано. Не дуже пристойно для людини, яка претендує на владу. — Я ні на що не претендую, — Гарольд насупився ще дужче. — Я хотів повідомити вашу величність, що привів молодшого мага дороги. — Я помітив, — Оберон посміхнувся. Я дивилася в кухоль із залишками морсу. Мені не хотілося, щоб старший маг побачив мене заплаканою. — Гарольде, знаєш що? — Оберон раптом засяяв, наче в голову йому щойно стукнула чудова ідея. — Чому б тобі не провідати дружину й сина? Просто зараз, га? Я переконалася в правдивості слів короля: у Гарольда дійсно на обличчі відбивалися усі думки. Він розцвів, але відразу засоромився своєї радості. Заново звів брови, але губи все одно розповзалися в усмішці. Доросла ж людина, подумала я докірливо; втім, зараз він здавався таким, як раніше. Моїм старшим братом. Я не втрималась і теж усміхнулася. — Я хотів… — почав Гарольд. — Я знаю, що ти хотів, — м’яко перебив його Оберон. — Ми з Ліною вже давно один одного знаємо. Ми знайдемо спільну мову, навіть якщо ти в цей час гратимешся зі своєю дитиною. Правда, магу дороги? Я кивнула, не підводячи очей. Розділ третій
Спільна мова
І Гарольд пішов. Оберон відсунув фіранку на тому з трьох вікон, з якого було видно місто й море. Сонце стояло високо, пронизувало рвані хмари мільйоном довгих тонких пальців. Відблиски-зайчики віддзеркалювалися від води й від начищеної міді. Море повнилось вітрилами і пінними баранцями. — Ти навіть не уявляєш, Ліно, як непросто часом позбутися піратів. Уяви собі — довге покарбоване узбережжя, бухти, бухти, острови… І скрізь торгівля, така жвава, що море просто кипить! Ну як тут не зібрати ватагу, не погнати з корабельні шлюп, не зайнятися розбоєм? Адже це так вигідно й надзвичайно захоплює… А люди потім переповідають про тебе казки й співають пісні. — Ви жартуєте? — я з побоюванням скосила погляд на Оберона. Він говорив мрійливо, наче справжній морський розбійник. — Ні. Я їх цілком розумію. Але довелося й піратам мене зрозуміти — спокій у Королівстві дорожчий за кілька нових легенд. Можеш Гарольда розпитати… Ні, краще не розпитуй. Він не любить згадувати. Хоча інший на його місці пишався б — трьох піратських капітанів захопив за тиждень! — І що ви з
