Кривава осінь у місті Лева

—  Яким «таким»? Хто ви за фахом?

—  За фахом я філолог. А за покликанням — детектив.

Від цих слів Ніні аж мову відібрало. На цілу хвилину.

—  Тобто ви в міліції працюєте? — ще не остаточно прийшовши до тями, пробелькотіла дівчина. Сокіл скривився, мов оцту сьорбнув.

—  Таке скажете... Відколи це в нашій міліції є посада детектива?

—  Я не... вибачте... то де ж ви працюєте?

—  Працюю на себе. Я приватний детектив, — з нотками гордості пояснив Олег.

—  Справжній приватний детектив?

—  Справжнісінький. Навіть пістолета маю та дозвіл на його носіння. Втім, у нашому законодавстві такої професії ніби й не передбачено, та мені це не дуже заважає. У мене своя охоронно-пошукова агенція.

—  Тут, у Львові?!

—  Що вас дивує?

—  Те, що ваша агенція, напевно, довгий час мусила обходитись без вас. Ви ж були десь за кордоном. Повернулися кілька днів тому.

Сокіл подався вперед, ледь не підім’явши під себе всю порцеляну на столі.

—  Обґрунтуйте.

—  Ваш голос... точніше, його модуляція. Ви говорите українською бездоганно, але так, ніби щонайменше років зо три геть нею не користувалися. Навіть ніде не чули. А ще ваш вигляд... себто одяг. Ну, те, що ви вбрані в чуже та дороге, не диво. Диво те, як ви це носите. Так, ніби в костюмі народилися. У нас, в Україні, це мало хто вміє. Навіть банкіри усілякі, директори... рафіновані, мов той цукор, а костюми на них, як на вішаках, теліпаються. А от ви — зовсім інша річ. Ви тільки не ображайтеся, але...

—  Я не ображуся, — запевнив Олег. І Ніна йому повірила.

—  Ви статурою схожі на боксера-важковаговика. І обличчям теж. Ви займалися боксом?

—  В юності.

—  Так. Добре. Я до чого веду... ви тримаєтесь, як лорд. У вас манери дворянина...

—  І зовнішність вантажника.

Ніна пекуче почервоніла; він усе-таки образився!