— Іншим разом.
— Олегу Миколайовичу, з грошима дійсно кепсько, — надула щічки Рада. — За оренду вже майже півроку нічим заплатити, це диво, що нас досі звідси не викинули. Про зарплати наші й казати нічого...
— Це я владнаю, — відказав Сокіл, вивуджуючи з-за пазушини пляшку віскі. — І борги по зарплаті компенсую. Але якщо вам так усе остогидло...
— Ні, ну чого ж, — заусміхався Борис. — Попрацюємо. Але самі переконаєтесь, що у Львові воно просто ніяк.
— Побачимо.
— Ну тоді... того... бухгалтера б знайти, га?
Глава 2
Дочитуючи останню сторінку «Клубу комісара Бон- ця», Ніна остаточно переконалася, що велетень дивиться саме на неї, пильно і досить прискіпливо. Вона негайно прибрала обуреного вигляду, як те належить порядній галичанці, — склала вуста в подобу курячої гузки, насупилася та підкреслено сердито фиркнула, опустивши очі до книжки. Але зосередитися на розв’язці не вдалося, можливо, тому, що реакція Ніни не справила на здорованя хоча б малого помітного враження — ну, хіба трохи потішила. Зате сама дівчина з невідомої причини так розхвилювалася, що розгадка хитромудрого злочину, в який вона було занурилася разом із колоритним львівським комісаром, нагло втекла прямо в неї з-під носа. І то все через цього споглядача!
Ніна засмутилася і з цього приводу вирішила випити ще кави. Власне, каву вона пила з будь-якого приводу, а також зовсім без нього, шкода лиш, що не часто могла собі дозволити відвідини кав’ярень рангом тієї, де сиділа зараз. Однак... ця премія випала Ніні так несподівано, що про неї навіть не встигла довідатися люба матуся, всюдисуща, як той Святий Дух, — тому дівчина вирішила, що не гріх себе трохи й побавити, і подалася до своєї улюбленої «Віденської кав’ярні». І все було б добре, якби такий рідкісний і від того ще дорожчий відпочинок із книжкою, кавусею та без материного верещання під вухом не зіпсував оцей зухвалець. Дивиться на неї так, знервовано подумала Ніна, наче дівчат ніколи не бачив. Вона підняла руку, збираючись закликати офіціанта, однак хлоп, вочевидь, подумав, що цей жест адресується йому, — Ніна й оком не встигла кліпнути, а він вже був біля її столика.
— Доброго ранку, — зронив двометровий нечема і без зайвих коливань плюхнувся на вільний стілець, від чого той — добротний, з металевими ніжками — жалібно пискнув і похитнувся.
— Прошу пана, ми знайомі? — Ніна терпіти не могла фамільярності, і в голосі її потріскувала крига, однак заморозити цей центнер енергії виявилося нелегко.
— Ні, але тому лиху можна дати раду.
— А я ні, — відказала вона, але раптом подумала, що це пролунало зарізко, тому відразу ж додала; — Ніна Малишко.
Почувши ім’я, він усміхнувся, і дівчина з подивом відзначила, як посмішка змінила це суворе лице. Щойно грубі, немов сокирою вирубані риси вмить пом’якшали, немов від дотику невидимих пестливих пальців, і весь її гнів щез, неначе й не було.
