Ніна слухняно кивнула.
До агенції вони дісталися вчасно, та не рано — невгамовна Рада була вже на місці і, помітивши у вікно, що Ніна вийшла з шефового «б’юїка», кинулася до коридорчика, аби перехопити її ще в дверях.
— Це він тебе десь у місті підібрав? — затріщала жінка. Олег, що крокував за Ніною, видав на публіку тяжкий стогін і погрозив секретарці пальцем.
— Я підібрав її там, куди твій довгий ніс не дотягнеться, Радо. Що за звичка — вічно лізти не в своє діло?
— Така точно, як у вас, — впевнено відбрила секретарка і підморгнула Ніні. — І до слова, вас ця звичка годує, а мене — розважає.
— Хочеш розваги — купи квиток у цирк.
Рада надулася і, адресуючись до Ніни, поцікавилась;
— Він що, погано спав?.. Злий такий,
— А я маю знати, як він спав? — прошипіла Ніна, несподівано для себе самої відчувши неабияке роздратування. — Я думки читати не вмію.
— Ну, якщо ви спали нарізно, то погано було обом, — впевнено підсумувала Рада. — Але ніц, зараз вам ще гірше стане.
— Це ще чому? — спохопився Олег.
— Бо на вас чекає старша пані, — притишила голос секретарка й багатозначно кивнула на двері до офісу. — Назватися відмовляється, а вигляд має такий, ніби потребує амбулянсу через заворіт кишок.
— Боже мій, невже клієнтка?
— Нє. Чиновниця якась. Ну, знаєте — «Корпорація ідіотів». Держслужбовець. — Останнє слово Рада вимовила настільки саркастично, що воно прозвучало як ляпас. — Нишпорить кімнатою. Де ви бачили таких клієнтів?!
Жінка, вбрана у вузьку сукню кольору брудної миші, була миршавою, худою, як тріска, і справді нишпорила кабінетом. Коли туди увійшли Сокіл із Ніною, вона саме намагалася відкрити верхню шухляду робочого столу Олега. Зачувши, що вже не сама, жіночка повернулася до дверей і без жодних ознак ніяковості заявила:
— Ну нарешті!
Олег сторопів, безпомічно глянув на Ніну. Та роздивлялась відвідувачку, мов таргана в супі, і очі в неї стали вузькими та холодними, як лезо стилета.
— З ким маю честь, люба пані? — Сокіл нарешті видушив із себе прийнятну для знайомства ввічливу формулу.
