- “Можливо”, - сварливо передражнив голос із темряви.
Було холодно.
Я витратив силу грошей, щоб дістатися до Мармурової Печери. Мені треба тепер повертатись - я поповзу, як повз по столу мураха, тільки цього разу в реальному світі і в зворотному напрямку. Довгий-довгий, важкий шлях - і знов усе спочатку. Час іде, термін дії мого замовляння спливає, а Препаратор знову вислизнув, і де шукати його цього разу - невідомо…
- Ось що, - сказав я над силу. - Я піду… дам тобі спокій. Сиди в своїй норі… тільки покажи мені, де вихід.
Мовчання.
- Ти оглухнув? - я підняв голос. - Сумну історію я вислухав, сльози витер, убивати тебе передумав. Покажи мені, де вихід, або я сам знайду…
- Шукай, - сказав невидимий Ондра.
- Ти не віриш мені? - спитав я тихше.
- Не вірю, - сказав Ондра. - Ти говорив правду, коли погрожував мені. А тепер ти брешеш.
- Ондро, - сказав я якомога переконливіше. - Ти недужий. Я не хочу твоєї смерті. Я нікому не розповім про цю твою Печеру… та й жодна людина при повному розумі сюди не полізе!
- Але ж ти поліз, - заперечив Ондра.
- А тепер хочу піти.
- Спробуй.
- Ти думаєш, я не зможу?! - я лютився все сильніше.
- То спробуй…
Я встав. Запаморочилося в голові; я смертельно втомився, я потребував відпочинку, і все сильніше - Ондра мав рацію - хотілося пити.
Навмисне гучно клацнувши пальцями, я зробив просто перед собою кришталеву чашу з прозорою водою. Випив до краплини; порожня чаша розтанула в повітрі.
- Як, ти сказав, тебе звати? - поцікавився Ондра.
- Хорт зі Табор.
- Ти попався, Хорте. Твоя помилка в тому, що ти прийшов до мене додому. Ти ввійшов сюди - я силою тебе не тягнув. Ти приніс із собою Кару, тому я не можу вбити тебе одразу. Але заморити, поводити по тунелях, поки твої сили не
