вичерпаються, поки не закінчиться термін дії Кари - це я можу…
- Тоді я тебе покараю! - гаркнув я.
- Поки ти не бачиш мене, твоя Кара безсила, - заперечив Ондра. - Ти будеш бродити й бродити, ми будемо розмовляти… це навіть краще, ніж я думав. Це чудова розвага, Хорте.
Я мовчав.
- А коли ти помреш, - мрійливо продовжував Ондра, - я візьму собі сабаю. Моє життя переміниться… Я нарешті почну справді жити. Читати книгу, яка ніколи мені не набридне…
Правою рукою я підтягнув до себе сабаю, яка за час Ондриної розповіді встигла сповзти з моїх колін. І подумав, що рано чи пізно я все-таки засну. І що сил моїх, які дозволяють обходитися під землею без води та їжі, вистачить надовго, але не назавжди.
Чорна шкіряна палітурка піддавалася неохоче. Що я хочу вичитати?
“Шпиль, Голий. Див. Ондра”.
Я хмикнув. Сабая справді вдосконалюється - нові відомості з’являються одна за одною, на жаль, вони вже не потрібні…
Сторінки здригнулись, перевертаючись проти моєї волі.
“Шанталія, Ора. Призн. маг 3-го ст., нині покійн.”.
Я сунувся вперед. Нічний зір підводив мене; рядки звивались черв’яками на гачку.
“Шанталія, Ора. Призн. маг 3-го ст., нині покійн.”.
- Що це з тобою? - підозріливо спитав невидимий Ондра.
Я підняв очі.
Коричнева печера, чорні діри тунелів, арки. Тонкі вапняні бурульки на зависокій для підземелля стелі. Чорна книга в моїх руках. Книга, яку ніхто не писав.
- Гей, що ти там вичитав?
Я мовчав. Надії на те, що очі підвели мене, більше не було; з темряви на мене дивився Ондра, і я сам дивився на себе збоку - сидить на холодному камені надступеневий маг Хорт зі Табор, у якого вже багато років нікого нема, нема кого оплакувати. Який щойно втратив випадкову супутницю, пішака, живе знаряддя, чужу, взагалі, жінку.
Мільйон років тому (початок цитати)
…Дуже тісно, квадратний метр потертих кахлів під ногами, квадратний метр облупленої стелі просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубної пасти, у дзеркалі відбиваються два обличчя - одне проти другого, занадто…
