обміняються телефонами… Але ніколи не подзвонять, і забудуть Іру з Олексієм за тиждень після повернення додому - так або приблизно так думала Юля, борючись із роздратуванням.
- Ма, я хочу купа-атись…
Вона підвелась, розім’яла затерплі ноги й рушила в напрямку до серфінгістів.
…Земля здригнулась. Слідом за малим камінчиком пішов зсув, стартувала, розбухаючи по дорозі, лавина. Гуркіт, валиться каміння, репають печеною картоплею, наче роти від крику, роззявляються тріщини, - і за кілька секунд пейзаж змінився до невпізнання. Не стало зеленого схилу, не стало річки, гора перейшла з місця на місце, а там, де вона була, залишилися пил, камінні скалки, попіл…
На круглому бетонованому танцмайданчику, де було багато малечі й з десяток старших хлопців-дівчат, де продавали повітряні кулі й видавали напрокат роликові ковзани, де Алік, розпалившись, стрибав у натовпі в такт кольоровим блималкам, - Юля сиділа на батьківській лавці, за чиїмись спинами, і всі її сили йшли на те, щоб у цьому гуркоті не видати ні звуку.
Обличчя в цій темряві однаково не роздивитись.
Тільки б іще одна пісня. Веселіша. Щоб Алькові не спало на думку прибігти навіщось до мами…
- …Ти розумієш, що після цих твоїх слів нічого в нас не може тривати? Що я ніколи не зможу переступити через ці твої слова? Що це кінець?
- Що я такого сказала?
(Не виправдуватись! Тільки не виправдуватись. Це… жалюгідно).
Що було б, якби весь цей парк, з його водоспадами, платанами, ялинами, магноліями, з єдиним деревом араукарією, замкненим у залізній клітці… Що якби весь цей парк в одну мить перевернувся корінням до сонця?
Нічого страшного не сталося б. Те, що відбувається тепер, - страшніше; просто цього ніхто не бачить. Навіть Алік поки не бачить - поки; те, що сталось, ще не накрило його, та неодмінно накриє - сьогодні, завтра… У кращому разі - за тиждень, коли вони повернуться додому…
Тріскіт ниток, які рвуться.
Треба звикати.
Гном повернувся. Той, у чиє існування Юля забороняла собі вірити; той, хто всього кілька разів за все їхнє зі Стасом життя натякнув про своє існування.
Напевно, так, до невпізнання, міняється схил гори після сходження лавини - де був ліс, залишилось каміння й вибоїни. Де було озеро… Трава… Нічого не залишилось, пройшла лавина, здатна змести з лиця землі не просто людську долю - три долі одразу, три мухи під мухобийкою, ущент, назавжди.
Людини, яку Юля знала дев’ять років, більше не існувало.
