Куди цікавіше, ніж клацати фотоапаратом, було спостерігати, як знімають інші. Як розташовують дітей на тлі водоспаду, виставляють їм уперед то праву, то ліву ногу, репетирують усмішку, лають у разі невдачі й починають усе спочатку, а до всього звиклі малі витримують “фотосесію”, поглядаючи на все знудженими очима, не забуваючи за командою відтворити на обличчі “кіношний” білозубий оскал…
Кумедно.
У парку було насправді добре. Легко на серці; напевно, люди, сто років тому вибираючи місце для кожного каменя й кожного дерева, були під владою натхнення. Напевно, бездіяльні курортники, яких щодня привозили сюди височезні чадні автобуси, якимось чином почували це й переймали своєрідний ритм щасливого парку…
- Жіночко! Відійдіть убік, будь ласка!
Юля здригнулася. Сказано було не їй, та в голосі було стільки роздратування, що навіть ті екскурсанти, до яких ніяк не можна прикласти слово “жінка”, закрутили головами.
Товстошиїй, у білих шортах бичок фотографував свою подругу - як і заведено, по стійці “струнко” навпроти клумби. У кадр потрапила якась випадкова пані - її й погнали, причому слова “будь ласка” ніяк не могли пом’якшити безцеремонну нахабність наказу.
- Прошу, - процідила жінка крізь зуби й повільно, з виразом огиди на лиці відійшла.
- Ще й сичить, - пробурмотів фотограф. - Ходять тобі тут усякі Маньки з пивзаводу…
- Що?!
- Ну або з майонезної фабрики, звідки ти там приїхала…
Фотографована подруга хихикнула.
Юля здивувалась. Магнолії, небо та море внизу, лілеї в басейні, самшитові кущі - усе це настільки відрізнялося від звичного хамства страховища в білих шортах, ніби в злагодженому симфонічному оркестрі знайшовся п’яний, синій, у мокрих штанах музикант.
Незнайома жінка теж була вражена. І - не зуміла пропустити слова повз вуха. Вона зашарілася - вмить; здається, на очах у неї навіть виступили сльози.
Стас ступив уперед. Юля не встигла злякатися - Стас щось сказав Білим Шортам, ті відповіли добірною лайкою, фотографована подруга радісно засміялась на тлі куща. Стас іще щось сказав - кругла голова Білих Шортів раптом налилася кров’ю, Юлі здалось, що ще мить - і цей ясний день затьмариться, окрім хамства, ще й мордобоєм…
Але минулось. Подіяли крижаний спокій Стаса та його залізобетонна певність - без краплі зайвих емоцій, без гарячковості або агресії. Напевно, в цю мить він більше ніж завжди був хірургом, хірургом до самих кісток.
Білі Шорти ще довго лаялись і бризкали слиною, а Юля, мертвою хваткою вчепившись у Стаса і в притихлого Аліка, гордо ступала алеєю вниз. На них поглядали радше зацікавлено, ніж схвально; навколо Білих Шортів та його подруги утворився порожній простір - карантин.
