Юля якось знайшла вільну місцинку, розстелила підстилку, але кінець пляжного парасоля ніяк не бажав устромитися в каміння - з таким самим успіхом можна було б довбати асфальт. Мовчки підійшов Стас; насів, округлюючи м’язи, - сталева ніжка зі страшним скреготом провалилася вниз і міцно стала в камінні. До першого пориву вітру, як здалось Юлі.
Так само мовчки вона розкрила парасоль. Маленька тінь у формі еліпса накрила підстилку; Юля сіла, підібравши коліна до підборіддя, а поруч усівся Стас.
- Ну, що ти насупилась? - спитав утомлено. - Що тобі не подобається?
- Медузи, - із зітханням зізналася Юля.
- Нічого, не останній-бо день… Завтра вони підуть.
Сказав упевнено, так, ніби сам мав владу насилати й відкликати медузячу армію. Витрусив із пляжної сумки матрац. Усівся надувати його; дивлячись, як закругляються в’ялі зелені боки, Юля раптом заспокоїлась. Усі побутові негаразди, людний пляж, бузкові драглисті тіла - дрібниці, нікчемні дрібниці, як порівняти з літом, з морем, відпусткою, якої чекали цілий рік, до якої відлічували дні…
Сидячи під вицвілим парасолем, Юля дивилась, як Стас висаджує Аліка на матрац біля самого берега. Як Алік підбирає ноги, боячись медуз; як Стас мужньо входить у воду по пояс, по груди, відштовхується й пливе в медузячому бульйоні, Алік щулиться на матраці й схвильовано кричить… І от уже фронт прорвано, матрац погойдується на чистих хвилях, Стас плаває навколо з виглядом голодної піраньї, Алік кричить тепер уже захоплено й стрибає з матраца у воду, а товста тітка на підстилці, що поряд, похмуро косить очі на Юлю. Як можна дитину відпускати на глибоке, та ще й з батьком, читається в її несхвальному погляді; Стас махає Юлі рукою, Алік, відфоркуючись, махає теж, Юля махає у відповідь…
Медузи пішли за два дні - просто тому, що море раптом остигло до плюс дванадцяти градусів.
Нараз з’явилося багато часу, бо сидіти на пляжі не купаючись Стас категорично відмовився, й Алік підтримав його, та і Юлі стирчати під парасолем таки набридло; і ось, підснідавши черговими сосисками в черговій забігайлівці, вони пішли досліджувати парк.
Бабця з червоною пов’язкою на рукаві сиділа під неосяжним платаном - стежила за порядком, торгувала все тими ж незмінними лакованими шишками. Циркулювали, як вода, екскурсанти; коли чергова їхня хвиля відкочувалася до автобусів, можна було спокійно поблукати по алеях, галявинах, тінистих або сонячних доріжках.
Самотній лебідь сичав на собаку - собака навіщось оббігав озеро, лебідь переслідував його, витягнувши шию, і сичав, як кіт.
Хлоп’ята тичкою виловлювали монетки з чорної й прозорої, мов срібне дзеркало, води. На одному кінці тичини кріпився магніт, на другому - грудочка жуйки; грошенята, непідвладні магніту, ловили на жуйку або витягали сачком. Алік спостерігав зачаровано, та йому “порибалити” не дозволили. А тут ще й тітка-екскурсовод закричала з протилежного берега, засварилась, обурена хуліганською хлоп’ячою діяльністю…
Стас без кінця фотографував - Аліка з лебедем, Юлю з двома лебедями, Аліка під платаном, Аліка під водоспадом, Юлю над водоспадом, на тлі гір, на тлі палацу, ще на якомусь тлі; інколи Юля забирала з його рук фотоапарат, він був теплий. Вона ловила у видошукач обидва усміхнені обличчя - чоловікове й синове - і щоразу знову дивувалась їхній схожості. Алік був зменшеною копією Стаса…
