- Подурнішала, - сказав він пошепки. Я міцно стиснув губи - не всміхнутися б. Тільки не всміхнутися, наслідки можуть бути непоправні.
- Так! - сказав він визивно. - Вона стала веселішою, частіше співає… Частіше буває в доброму настрої. Незважаючи на те, що їй довелось пережити. Я знаю, що ви тепер подумали… скажіть, не соромтесь! Скажіть, ну?!
- Я подумав, що це не так уже й погано, - чесно зізнався я.
Мій гість у скрусі похитав головою:
- Так… не ви перший. А я кохаю її! Кохав… ту, колишню.
Знову запала мовчанка. Я дивився на кулон; яшмова пика, що колись прикрашала груди татуся Ятера, доводилася цьому сердоліку рідною сестричкою.
На ловця й сова летить.
- До речі, - я поводив долонею над зловісним сердоліком. - Як довго була відсутня ваша дружина?
- Тиждень, - похмуро озвався ювелір.
- Усього лише тиждень?!
Він подивився на мене майже з ненавистю:
- Усього лише? Я встиг сто разів умерти. Облисів…
І він печально провів долонею по залишках свого волосся.
“Друже мій, лікарі - не маги, але близькі до них. Здоров’я кожної людини священне, як ти знаєш. Лікарі мають владу над хворобами, та справжніми володарями нашого здоров’я є ми самі, синку. Ти - вроджений маг, слава сові; ти надступеневий, а це рідкісне щастя. Ти можеш перекинутись левом чи мишею, та священне здоров’я твоє вже підточене підступними недугами, від яких, на жаль, передчасно померла твоя матінка.
Друже мій! Для того, щоб спокійно дожити до старості, тобі треба все життя дотримуватись простих, але дуже жорстких правил.
Запам’ятай!
Байдуже, надворі зима чи літо - починай свій день з обливання холодною водою.
Байдуже, надворі дощ чи хуртовина - закінчуй свій день пішою прогулянкою.
Сідаючи за стіл, підсувай стільця ближче - щоб край стільниці вчасно нагадав тобі, що живіт твій уже повен. Ніколи не їж смаженого, копченого, солоного, уникай м’яса; твоя їжа - чудові запахущі каші з поволокою олії, духмяні овочі й солодкі фрукти, хрусткі білі сухарики, тонкі й прозорі, наче весняний лід.
