Потім у спогадах виник злодій - про нього ювелірша пам’ятала аж надто мало:
- У масці він був, чи що? Ні, маски не пам’ятаю. Але й обличчя начеб нема… Пам’ятаю, розмовляв зі мною. Вийшли на стіну, дивлюся - лишенько! Замок, та стіни ще вищі, ніж у нас у місті. Та міст опущено, а на мосту - я спершу думала - купа каміння лежить! А потім купа як заворушиться - я знову ледве не зомліла…
- Ви пам’ятаєте, який був дракон?
- Так, о так! - пожвавилася ювелірша. - Коричневий, із прозеленню, крила маненькі - при такій-то туші… На ланцюзі, а кожна ланка того ланцюга - як… - Вона затнулася, добираючи якнайквітчастішого порівняння. - Як колесо на королівській кареті, от!
- Про що ви говорили? - спитав я. - З викрадачем?
На порум’янілому виду ювелірші з’явився безпомічний вираз дуже короткозорої людини, яка щойно сіла на власні окуляри:
- Не пам’ятаю… Але говорив він красиво.
Я покосився на пана Ягора - і мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювеліра.
“Подурнішала”, - згадав я його розпачливе зізнання.
Після важкого жирного обіду (який зарахувала мені злопам’ятна печінка) ювелір знайшов привід, щоб усамітнитися зі мною у вітальні. “Ну як?” - було написано на його обличчі. Ніби я лікар, а ювелірша - важкохвора.
- Вона справді була іншою? - спитав я обережно.
Замість відповіді він кивнув на стіну, обвішану різного розміру картинами в тонких дерев’яних рамочках:
- Ось… Це її роботи до викрадення.
Я підійшов. Нічого особливого, як на мій погляд, утім, я ніколи не приховував, що не розуміюсь на живопису. Тільки одна картинка мені справді сподобалась: місток, дерево, прив’язаний під мостом човен, причому на осіннє листя, що пливе по воді, хотілося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справді рухається… і неквапливий їхній плин настроював на піднесений лад, хотілося всміхнутися, зітхнути й, можливо…
- А це вона малювала потім.
Ювелір витягнув з-за шафи два картонні аркуші. На перший погляд мені здалося, що соромливо заховані роботи не надто відрізняються від обрамлених; тільки вдивившись як слід, я зрозумів, що різниця таки є.
- Це бездарно, - пошепки сказав ювелір. - Їй відмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягається… Як вона намагається одягатися…
- Співчуваю, - сказав я щиро.
