- А? - я відірвав погляд від незнайомки в чорному.
- Так-так. Ця дивна пані, на яку ви з такою цікавістю дивитесь… Така собі Ора Шанталія. Яка ось уже декілька років наполегливо приходить на кожний розіграш… Нащо їй Кара, як ви думаєте?
- Хтозна, - сказав я повільно.
Голова правління пожував губами:
- Кара в руках стерви - це… Це жахливо. Я надіюся, їй не виграти Заклинання… Я мало знаю її й нічого не можу сказати точно… Але вона справді справляє враження стерви. Навіщо, наприклад, ця виставка брязкалець на поясі? Усі ці обереги, камінчики…
- Камінчики, - повторив я задумливо.
- Так… При тому що ініціювальний предмет у неї - не паличка, не брошка й не перстень, а штучний зуб у роті, можете мені повірити…
- Невже? - я здивувався такій обізнаності.
- Так… - похмуро кивнув голова. - Це не зовсім пристойно - приходити до нашого клубу з оберегом від чоловічого свавілля, вам не здається? Якби вона була чоловіком, її давно б попросили зняти половину брязкалець або покинути залу. Але всі мої колеги, до яких я звертався з цією пропозицією, тільки відмахувались - вона, мовляв, єдина особа жіночої статі, якщо певності в собі бракує, хай утішається сумнівними артефактами…
- І справді, - сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні попиває вино за столиком у протилежному кутку.
- Коли вона вас у грубій формі відріже, - сказав голова, простеживши за моїм поглядом, - не кажіть, що я вас не попереджав.
- Онрі, більше не пий, - скрипучим голосом сказала сова в нього на плечі. - Ти й так бовкаєш зайве.
Я здригнувся.
- Так, - сумирно озвався голова. - Не хвилюйся, Філі, я випив не так уже багато й почуваю себе пречудово… Моє шанування, пане Хорте зі Таборе. Довгих років вашій сові.
І пішов похитуючись.
Якийсь час я чесно пив свій лимонад. Потім устав, перетнув залу, раз по раз бажаючи здоров’я чужим совам, і опинився в безпосередній близькості від пані в чорному.
- Ви дозволите?..
Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.
- Як здоров’я вашої…
