Я зволив; із заяложеного мішечка з різним дріб’язком видобуто було камінчик завбільшки з середній жолудь. Я глянув - і відчув, як на мене напливає тепла, в голочках нервів, хвиля.
Бірюза. Спокійно-синя собача морда; тобто з першого погляду здається, що собача, а після пильного розгляду вже не знаєш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.
- Подобається, ласкавий пане? - упіймавши мій погляд, старигань хутко забрав назад у мішечок. - Коли подобається, складімо ціну йому, чи що. Річ дорога, якби не нужда, так і не продавав би…
Він брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механічно.
- Ви, шановний, товар не ховайте, - сухо сказав я. - Так не заведено - мигцем камені оцінювати. Подивлюсь - а там і про ціну поговоримо. Ну?
Камінь вийшов на світло повторно; ще раніше, аніж торкнутись його пальцями, я впіймав хмарку чужої сили, осереддям якої була собача (вовча?) морда.
Це був третій такий камінь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску пані в чорному; треба гадати, до камінчика додавалася чергова історія.
- Візьму, мабуть, - сказав я задумливо. - Тільки, ласкавий пане, ви вже розкажіть мені, звідки у вас така мила дрібничка. За розповідь доплачу. Годиться?
Старигань дивився на мене впритул - насмішкувато й холодно. Білі, як піна, здивовані брови піднялися так високо, що, здавалось, ще трохи - і вони втечуть на потилицю.
- Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, буває, доживе пан, а хлібом не годуй, дай байок послухати, ніби дитині шмаркатій… Тільки ви, шляхетний пане, камінчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував і не збираюсь. Берете - чи як?
Я поліз у кишеню й виклав на покритий жиром стіл пригорщу великих срібних монет.
Старигань подивився на срібло, потім на мене; білі брови повагалися й повернулися на місце, зате кутики безгубого рота жорстко, іронічно піднялись:
- Це ваша ціна за камінь?
- Це моя ціна за розповідь, - сказав я в тон йому, холодно. - Камінь не вартий і половини цих грошей… Ви маєте рацію, шановний, на скупника я не схожий і ремеслом таким зроду не бавився. А казки ваші, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити - за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звідки у вас ця… штучка?
Якийсь час старигань дивився мені в зіниці. На третій хвилині цього погляду я вирішив додати грошей у гірку, що поблискувала на столі.
- Атропко! - гукнув старигань, майже не підносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий ґевал - на півголови вищий за мене й удвічі ширший.
- Атропко, - старий примружився. - Тут панич зволив жартувати зі старого Прорви, так ти, будь ласкав…
