Я не повірив своїм вухам. Старигань, який турботливо підбирає чиюсь випущену вірьовочку - і відмовляється від повновагої гірки срібла?!
- Ідіть геть, прошу пана, - прогудів Атропка. Голос у нього відповідав фігурі. А може, він умисне говорив басом - задля додаткової погрозливості.
- Їй-богу, - сказав я ласкаво. - Їй-богу, не розумію. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камінчик не крадений?
Старенький дивився не просто насмішкувато - презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:
- А прошу…
Я ждав, коли він мене доторкнеться. Р-раз! - зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лікоть; два - замість плечистого ґевала на підлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змій. Великий, та неотруйний.
- А-а-а-а…
Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозуміти, яким чином треба повзти. Потім діло налагодилось - тьмяно поблискуючи лускою, колишній плечистий молодець зазміївся в напрямку до дверей. Я перевів погляд на стариганя.
Обличчя його, і без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна біла брова злетіла вгору, друга опустилася, зовсім ховаючи око; я злякався, що норовливого діда вхопить грець.
- …Так що, шановний, я до вас по-доброму, а ви, значить, вернигор своїх викликаєте… То звідки у вас камінчик?
- На дрібниці розмінюєтеся, пане магу, - сказав старигань, і брови його збіглися в один волохатий острівець. - У давнину чаклуни самі до людей не заходжали, прислужників висилали… Мій це камінь, не вкрав, не купив. Мій… А хлопця назад оберніть, йому ще сьогодні з ковалем балакати, який роботу нам зіпсував, а гроші не…
Голубувата колінчаста блискавка, слабкенька, але дуже красива, ударила в стільницю прямо перед стариганем. Запахло смаленим; дід відхитнувся, не забувши, втім, сховати в кулаці кулон. Я відчував, як усе зростає роздратування: замість того, щоб швидко й ефективно витягнути зі старого такі потрібні для мене відомості, я все глибше вплутувався в якийсь сумнівний балаган. Змії, блискавки…
- Так, дрібний чаклун нині, - повідомив старигань крізь зуби. - Дрібний і квапливий, дарма що очі різні. Батько мій чаклунові служив - так той був таки справжній чаклун, не сумнівайтесь. Та щоб він сам у корчму прийшов, щоб перед мужиком блискавки метав?!
Не кажучи ні слова, я поліз за пояс. Витягнув футляр; глиняна потвора виявилася дуже холодною на дотик. Холодною й шерехатою; лівою рукою я вхопив муляж поперек тулуба, правою взявся за непропорційно велику голову. “За першим торканням до потилиці муляжу вмикається режим обвинувачення…”
