“Так”.
- А інші бачили?
- Так, - ворухнулись Атропчині губи. - Відпустіть, пане магу, пощадіть, далебі пощадіть…
Його обличчя плаксиво скривилось.
- Кажи! - я підтягнув його ближче. - Кажи, як змінився хазяїн, і відпущу в ту ж хвилину! Ну?
- С-співати перестав, - видихнув Атропка, силкуючись відсунутися від мене якнайдалі.
- Співати?!
- Раніше, бувало, все співав… У дорозі, на ярмарку… Навіть батогом кого частував - та й то насвистував… Тепер - ні. Мовчить. Завжди…
Випустивши Атропку, я відчув раптову втому. Кожний косий погляд - а весь заїжджий двір тепер глядів на мене косо - провокував роздратування. Футляр із муляжем незручно тер мені бік.
Співучий старигань. Соловейко, нехай йому всячина!..
- Варення! Купіть, мої панове, варення!
- А ось пироги, кому пироги!..
Я поманив торгівку пальцем. Купив круглу булку, одразу велів намазати її рожевим варенням, і так, жуючи на ходу (пробач мені, печінко!), пошкандибав у напрямку до готелю “Відважний ховрах”.
Грубий зошит на ланцюжку, здавалося, охороняв вхід. Цепний зошит; за дні, проведені на варті, він потворно розбухнув. Поморщились аркуші, там і сям темніли чорнильні плями. Вільного місця не зосталося зовсім, і останні відвідувачі залишали свої скарги просто на обкладинці.
І ще - зошит виявився важким, немовби цеглина. Він відтягав мені руку, коли, затиснувши ваготу скарг під пахвою, я піднімався до своєї кімнати.
Зустрівши в коридорі покоївку, я наказав, щоб у мене в номері розтопили камін. Якщо вона й здивувалася, то знаку не подала - камінні стіни ще пам’ятають жахливу спекоту, вечір стоїть білий і теплий, мов молоко з-під корови, однак бажання пана мага зовсім не мусять підлягати розумному поясненню. Камін - то й камін.
Діждавшись, поки дрова добряче розгоряться, я всівся перед камінною решіткою й хвилин десять дивився у вогонь. Потім простягнув руку й випустив у полум’я товстий, дрібно списаний зошит.
Ось і все.
Я дивився, як повів протягу гортає брудні лілові сторінки, як вони скручуються по краях, темніють, гаснуть. Зойки та стогони про відомсту, про кару, про несправедливість сочилися димком, заповзали в камінну трубу. Майже беззвучно.
