Я безстрашно спрямовую скакуна з гори. Він розганяється й розганяється; дерева й каміння несуться назустріч, зад мій несподівано боляче б’ється об сідло, та я терплю й навіть викрикую щось молодецьке. Кінець кінцем коліщатка не витримують, кінь спершу нахиляється, а потім перекидається з гуркотом, а я лечу в куряву - і на льоту не встигаю пригадати жодного годящого замовляння. Падаю на гострий камінь - жахливо болить; я ледве втримуюся, щоб не заревти вголос, а сльози вже течуть по щоках, проорюючи в пилюці доріжки. Кінь лежить поряд - безнадійно зіпсований, тріснутий, з відламаною передньою ногою. З гори біжить, горлаючи й схлипуючи, Іл, а за ним біжить дядько Дол, мовчки й страшно, і я облизую губи, збираючись сказати йому про півмішка сріблом, які мій батько обов’язково поверне йому…
Дядько Дол у три стрибки обганяє сина. Кидається до мене - обличчя в нього застигле, я лякаюсь. Хапає мене на руки: “Де болить? Тут боляче? А тут?”
І, навіть не глянувши на розбиту іграшку, несе в будинок - на руках, дбайливо, як сина, як ніхто не носив мене відтоді, як мені виповнилося п’ять років…
“…І пішли ми в атаку, Хортику. Татусь мій, земля йому ватою, у бою був нестримним, ніби вепр, я бився з ним пліч-о-пліч, а братик мій, земля йому ватою, прикривав спину. Ну тут почалось! Ми зайшли праворуч, а ці, земля їм каменем, сховали лучників у засідці, а піхоту пустили на заріз, аби нас під ці стріли заманити… Якби не татусь мій, земля йому ватою, не сидів би з тобою, чаклунчику, не правив би байок, так-от…”
Пахне якоюсь лікувальною гидотою. Коліно розпухло, як м’яч. Я терплю. Я навіть усміхаюся, слухаючи історії дядька Дола; батько далеко, у місті, а дядько Дол сидить поряд із ліжком, вряди-годи торкаючись мого лоба шерехатою долонею.
Я хороший, думаю я, засинаючи. Я хороший, це Іл - дурень…)
“Любий Іле!” Так. Це вже написано. “…І збитки… і розшукати злодія, винного в трагічній загибелі вашого батька…”
Я потер перенісся, відганяючи непотрібні спогади.
Що спільного між старим бароном, ювеліршею, торгівцем?
У барона й торгівця - скільки завгодно схожих ознак. Обидва стояли на чолі родини, обидва були заможні й були самодурами. Обидва вирізнялись поганим характером… Але ювелірша? Ювелірша, тиха й романтична, зі своїм захопленням живописом, зі своїм маленьким жіночим щастям…
Гаразд. Тут поки глухо. Тепер час: старого барона Ятера не було… скільки? Рік і вісім місяців. Ювелірша? Тиждень. Торгівець? Шістдесят вісім днів. Разючий розрив. Якби тяжкість утрати залежала від терміну, проведеного в невідомому місці, барон би посідав перше місце, яке він, бідолаха, й посідає. Далі йшов би торгівець, потім ювелірша, як найменш постраждала…
Але от як порівняти тяжкість утрати торгівця та ювелірші? Сердешна жінка втратила, бачте, смак. У стариганя могло й не бути ніякого смаку, а міг і бути, однаково його втрати ніхто б не помітив…
Добре. Врахуймо й залишмо на потім.
Далі. Коли зникнув барон? Рік і вісім з половиною місяців тому. Ювелірша? Дев’ять тижнів тому… тобто два місяці. Торгівець? Чотири місяці тому. Що нам дає це знання? Поки нічого, але запам’ятаймо.
