так труп потім у рові спливає… Чи не спливає - за бажанням.
- Розкисаєш, спадкоємцю, - сказав я співчутливо.
Барон схопився:
- Я?! Таж слуга живісінький поки. Просто звичка в мене така, як у щура, щоб завжди другий вихід був…
Я зітхнув.
Татусь Іла де Ятера, самодур шістдесяти двох років, зникнув безвісти рік і вісім місяців тому. Пустився в подорож із молоденькою нареченою - і пропав; припускалося, смерть від руки невідомих розбійників. За півроку, згідно з законом, спадок і титул перейшли старшому сину Ілу, тому самому, що хлебтав тепер моє пиво.
Утім, якщо старий барон повернувся… пивом таку вість не заллєш. Тут треба міцнішого напою; таж виходить, що Іл самозванець. Негідний син, що дістав спадщину за живого батька.
У найкращому разі мого приятеля чекає віддалений монастир. У найгіршому - труп спливає в рові. Чи не спливає. За бажанням. Про норов старого Ятера в цих краях багато чули навіть ті, хто зроду глухий…
- Сядь, - запросив я.
Барон покірно опустився на козетку; ще хвилину тому здавалось, що кімната переповнена ним наче дріжджами. Тепер полуда спала - посеред вітальні сидів невеликий чоловік у чепурному, та добре пожмаканому вбранні. Навіть капелюх, недбало кинутий у кут, здавався пожмаканим і ображеним на весь світ.
- Докладніше, - наказав я, усідаючись навпроти.
Барон-самозванець помацав стрижені вуса - обережно, ніби боячись уколотись:
- На світанку будить мене Пер, дурень цей, очі на лобі: старий пан, мовляв, зволили об’явитися, зволили постукатися й пройти до себе. Я перше подумав - наснилось, мені й не таке, бувало… ну та нехай. Потім дивлюсь - премилостива жабо, все наяву, від Пера часником несе… Я його за комір - і в батькові покої, а там, знаєш, я все переробити велів, стіну проломити, хотів мисливську залу влаштувати… І точно - стоїть татусь посеред моєї мисливської зали, і очі вже білі: видко, дійняло його від моїх переробок… Я - бух у ноги: щастя, мовляв, а ми вважали загиблим, те-се… Мовчить, а очі білі! Я…
Барон затнувся. Я не заважав йому; горластий, завжди певний у собі, нахабний з природи і ще більше знахабнілий за останні місяці, мій приятель - можливо, вперше в житті - переживав справжній шок.
- Я, Хорте, злякався, чесно кажучи… Коротше, взяв я та й замкнув. Замок там добрий устигли приладнати, адже мисливська зала, трофеї цінні… Татуся замкнув, Пера - у підвал… ледве встиг. За півгодини челядь прокинулась - і чують же, поганці, неладне. Я їм сказав, що Пера послав із дорученням. Не вірять! По очах бачу… Не вірять, що барон на світанку встав і лакею доручення придумав. І послав - пішки, в одній сорочці. І довкола зали моєї мисливської так і крутяться… А я - до тебе, Хорте. Швидко думай, що робити, або я тебе, Хорте, цими от руками задушу…
Він подивився на свої маленькі аристократичні долоні. Перевів погляд на мене, мов приміряючись. Зітхнув крізь зуби:
