Так, барон-мисливчик дуже спішив стерти всяку пам’ять про татуся. Майже ніщо не нагадувало про те, що приміщення колись було старому за спальню й кабінет: стіну між кімнатами зруйновано до решти, меблі винесено, підлогу заново покрито керамічними плитами, а стелю - мозаїкою з різних сортів дерева. Стіни рясніли гобеленами, як старовинними, майстерними й утішними для ока, так і новими, виготовленими нашвидкуруч, натхненно-потворними. Гадалося, що кожен, хто вперше ввійде до мисливської зали, завмре, уражений красою мисливських трофеїв (десяток сумних оленячих голів, набиті ватою пташки різного розміру й опудало кабана, виготовлене з порушенням технології, через що тварина здавалася в півтора раза більшою, ніж була за життя), а також зачарований блиском зброї (стійка для списів та рогатин, два арбалети на стінах і кілька бойових клинків, ніяк не дотичних до полювання).
Я зупинився на порозі. Важкі штори на вікнах утримували ззовні світло літнього ранку, і тому я не одразу помітив старого - тим більше що він убраний був у все чорне, ніби ворон.
За моєю спиною шумно сопів спадкоємець-самозванець; скрипнули двері, що замикались тепер ізсередини.
- Доброго ранку, батьку, - сказав Іл над усяку міру фальшиво.
Старий не відповів. Лице його лишалося в тіні.
Запала мовчанка; я відчув - уперше відтоді, коли Іл де Ятер відкрився мені з цією історією - відчув острах і ніяковість, неначе грудей моїх торкнулася зсередини маленька пазуриста лапка.
Я прекрасно знав звичаї родини де Ятерів - адже наші предки жили бік у бік ось уже декілька поколінь. Я добре знав, як ставився до своєї сім’ї Дол де Ятер - ось цей самий раптовий старець. Певний час ми з Ілом дружили дуже тісно - я був чаклун і син чаклуна, переконаний, що світ існує виключно для моїх потреб. Іл був спадкоємець шляхетного роду, гарне й сильне хлоп’я, забите й залякане далі нема куди. Якщо він раптом зникав з мого горизонту - я знав, що батько за якийсь прогріх посадив його до комори, або прив’язав уздечкою до столу (масивної парти з червоного дерева, за якою Ілові належало щоденно осягати розумом геть пусті для нього науки), або засік до напівсмерті; молодші діти Ятерів - то були переважно дівчатка - страждали не менше. Цілими днями замкнені в задушливій кімнаті, вони рукодільничали під наглядом суворої наставниці, їх навіть не випускали до вбиральні, а ставили один на всіх нічний горщик…
Один із Ілових братів - забув, як його звали - у віці дванадцяти років утік із дому з бродячим цирком, і більше про нього ніхто ніколи нічого не чув. Другий виріс тихим мовчазним юнаком, з вигляду ніби нормальним, який, проте, понад усі розваги полюбляв спостерігати за цівкою води з насоса. Він міг дивитись на воду годинами й днями, і лице в нього при цьому ставало м’яким, ніби з воску, і в кутиках рота збиралася слина… Прислуга тихцем насміхалась над молодшим Ятером і приколола йому прізвисько Фонтан.
Тепер, якщо спадок піде від Іла - його судилося дістати Фонтану.
…Старий Дол де Ятер стояв посеред зали, і мені чомусь здалося, що він стоїть досі там, де його залишив Іл. Що за час, поки сина не було, він не ступив і кроку.
- Батьку, - сказав Іл, і голос його затремтів. - Наш сусіда, пан зі Табор, хотів висловити свою радість із приводу вашого раптового повернення.
Старий мовчав.
Фамільна риса Ятерів - ніколи не терпіти заперечень ні в чому - поєднувалася в старому бароні з ніжною любов’ю до дружини й дітей. Цю любов він безперестанку проголошував на бенкеті й на полюванні, відкривав знайомим і незнайомим,
