розв'язано, рибу висипано на здоровий кухонний стіл. Один з каплунів, який ще не до останку знесилів, раптом забився, ніби показуючи, що він — свіжісінький. «Адмірал» був на сьомому небі. Кухар тихо свиснув: — Та тут стане на тридцять порцій, — видушив він. — Самих каплунів на дванадцять…
«Адмірал» помчав до телефону. — Скільки хочете за все? — повернувся кухар до хлопців. — П'ять тисяч франків, — одказав Фріске. — Тут кілограмів із десять… Кухар йойкнув, так наче його кольнуло в серце: — Це дорого! Я стільки не дам! Золота ціна вашій рибі—дві тисячі франків… Боязкий Рудик ладен був згодитись, та Фріске не розгубився. — Рибу ловив батько мого приятеля, — заявив він урочисто. — Це він призначив ціну, а не ми! Коли не хочете брати, ми підемо до Бандоля… Рудик простяг руку — і на долоню йому лягла чимала, майже новенька банкнота. П'ять тисяч франків! Хлопець на мить закляк, утупивши очі в далечінь. — Маємо добрий почин, — шепнув Фріске, виводячи з двору велосипеда. — Треба було правити більше… Рудик скочив на сідло, Фріске примостився на багажнику, і вони помчали до Порт-Біу. Велосипед стрілою пролетів набережну й завернув до селища. Мадмуазель Блан побачила їх з вікна — хлопці мелькнули й щезли. Вона тривожно прислухалась — чи не впали вони часом. На щастя, ні. Велосипед, шалено деренкотячи, пірнув у чагарі Іспанського Рогу, скотився схилом, підскакуючи на кожному горбочку, востаннє підплигнув, як тобогган[9] і гепнувся перед самісінькими дверима каземату. Їздці беркицьнули в кущі. — Ну? — прохопився Смішко, що чатував на порозі. Хлопці обтрусилися її увійшли до каземату. Ватага збилася гуртом у цій вогкій глибці — всі репетували одне поперед одного, як вивід лисенят. А Рудик, не кажучи й слова, повільно витяг банкноту. Її передавали з рук до рук серед побожної тиші. — Бачите! — тріумфуючи гукнув Шарлюн. — А ви не вірили… Якщо кожен докладе рук — у нас буде купа грошей! Рибалки-торгівці стояли впрілі, запилюжені, розхристані — аж жаль брав дивитися. — Купили б собі хоч морозива в італійця на набережній, — співчутливо мовив Шарлюн. — Ми не посміли, — щиро признався Рудик. — Це ж могіканські гроші, священні… Вихопившися з його вуст, ці слова взяли всіх за душу. Рудик був приймак убогого бляхаря, що мандрував по окрузі старенькою машиною на три колеса. Хлопець жив у Порт-Біу з ласки добрих людей — місяців два у Джакоміні, два — у Вьє, два — у Каньолів або ще в когось, і всюди його жаліли й любили, — бо він був напрочуд лагідної вдачі. Вряди-годи, скучивши за своїм Рудиком, у містечко навідувався бляхар; тижнів зо два він лагодив, лудив, лютував каструлі та інше начиння, аби віддячити людям за їхню добрість, а тоді знову щезав так само несподівано, як і з'являвся. Зозулик добув купленого на власні гроші записника. Першу сторінку вже до решти списано. Сюди занотовано п'ятсот шістдесят франків, що їх зібрали позавчора, і опріч того, дрібні даяння, що їх офірував хто тільки міг — бо ж кожен член ватаги мав за справу честі збагатити фонд допомоги могіканам. — Норін ще нічого не дала, — безжально звістив скарбник. Всі глянули на Норін. Вона зачервонілась, як вишня, й урочисто простягла свою лепту: стовпчик монет, завинених у жовтий папір. — Одна дама дала мені сто франків за те, що я віднесла їй до пральні валізу з білизною. Оце й усе, що мені пощастило заробити… Усі мовчали. Шарлюн дивився на неї широкими очима. Норін наївно додала: — Я розміняла папірця на монети по сто су: стало куди більше грошей! — Ну й дурепа! — вигукнув Тітен-солодкі-очка. Всі зашикали на безсердного Тітена. Міке оступилася за дітлашню: — Вони ж іще малі — що там з них візьмеш, — мовила вона лагідно. — Нема чого їх рівняти до нас: адже їм ще зовсім бракує досвіду… — Чом би не вирядити їх завтра вранці під церкву? Саме буде недільна служба, — бевкнув Смішко. — От побачите — за десять хвилин кожен набере по тисячі франків! Обурені діти зашикали й на нього. Зозулик занотував сто франків, що їх дала Норін. — Полічи тепер усе! — нетерпляче мовив Шарлюн. _ Генеральний скарбник підбив рахунок, тричі звірився, тоді повагом обернувся до приятелів: — Сім тисяч вісімсот п'ятдесят франків! — урочисто вигукнув він, запихаючи гроші до старої гумової тавлинки. Наступного разу я прийду з торбою… Всі мовчали. Така величезна сума приголомшила акціонерів — вони зорили одне на одного, похитуючи головами. Крізь стрільниці й діри до каземату заглядали промені призахідного сонця й повівав бриз, оживляючи це підземелля Алі-Баби, де замість одинадцяти розбійників зібралися одинадцятеро дітей, що полюбляли веселі розваги, але водночас мали щире й шляхетне серце. — Чого тільки не купиш на такі гроші! — захоплено вигукнула Сандрін. — Поки що нема від чого туманіти, — стенув плечима Шарлюн. — Це дрібничка порівняно з тим, що ми мусимо назбирати до кінця липня… Я розпитався в мосьє Пастуреля та діда Кадюса, й вони пояснили, що коли могікани не полагодять як слід своїх хатин, Аморетті вижене їх звідціля, і їм ніде буде прихилити голову… Невже ми байдуже дивитимемось, як кривдять цих старих, що зроду не зробили нікому жодного зла, — наших друзів-могікан? — Ні! — загукали всі. — Тоді здобудьмо мільйон, якого їм бракує! Маємо ще тридцять сім днів… — Мільйон! — вжахнувся Янгол. — Аякже! І коли гарненько взятися — здобути мільйон буде не важче, аніж зібрати вісім тисяч франків за три дні, як ми вже зробили. — Ну, то ти занадто сягнув! — пробурчав ледаркуватий зроду Тітен-солодкі-
