тиждень ми вже зібрали п'ятнадцять тисяч франків. А коли Зозулик зважиться продати свою зелену двоцентову англійську Гвіану—в нас буде біля ста тисяч франків. Мадмуазель Блан щиро здивувалася: — Ого! Я й гадки не мала, що ви такі скорі! Ну, коли вам і справді пощастить зібрати цілий мільйон, тоді я повірю, що на світі є чудеса. Але Зозулик — міцний горішок: як і личить справжньому колекціонерові, він свого так просто не облишить… — Ми упадаємо біля нього від ранку до вечора! — мовила Міке. — Він уже праве готовий. І вона побігла з двору. Справді, вже цілісіньких десять днів, шукаючи способу заробити якомога більше грошей, Шарлюн водночас керував детально розробленою кампанією, що мала справляти поступовий тиск на Зозулика. В кампанії цій кожному з ватаги надавалася своя, певно визначена роль. Вони прагнули втовкмачити в голову Зозуликові, що знаменита двоцентова англійська Гвіана псує його колекцію і що найкраще обміняти марку на новенькі банкноти. Зозулик стояв поки що твердо, але з розвіяності, з нестями, що мелькали в нього на лиці і в очах, — було видно: хлопець — на волосину від поразки. Ніде правди діти: приятелі просто дихнути йому не давали, і благодатні канікули поступово ставали для нього пеклом. Щоранку й щовечора ватага збиралася в казематі на велику раду. Ні, жоден з них не докоряв Зозуликові й словом за його скнарість. Але щоразу, відкриваючи засідання, Шарлюн гучно виголошував: — Любий Зозулику, продай свою зелену двоцентову англійську Гвіану! Це треба зробити для нашої справи! А гурт в одно скандував: — Зо-зу-ли-ку! Про-дай мар-ку!.. Саме в такий спосіб Катон переконав колись римський сенат у тім, що треба зруйнувати Карфаген. Зозуликові, звичайно, далеко було до римських патриціїв, але надії ватаги він зраджував майже так само вперто, як і Шпиндель. Навіть коли він був сам, навіть тоді голос сумління незмовкно лунав йому в вухах і геть тлумив гомін навколишнього світу. А часом, гуляючи набережною чи простуючи додому, він чув позад себе вкрадливий шепіт: — Зозулику, ну продай зелену двоцентову англійську Гвіану! Це треба для нашої справи! Доведи, що ти серед нас — найкращий! Продай марку! Ну, на бога, продаси чи ні? Страдник обертався й бачив Янгола, що тягся за ним назирці, заклавши руки в кишені, з широкою усмішкою на повному, справді херувимському видочку. І вже останнього вдару завдала йому рідна сестра Розет. Сталося це вдома, ввечері. Брат і сестра, стоячи навколішках, спиною до спини, відбували вечірню молитву під розчуленим поглядом бабусі Кабассоль. Зозулик помолився перший і пірнув під ковдру. А Розет, знаючи, що бабуся недочуває, швидко й доволі голосно промовила: — Милостивий боже! Зроби, будь ласка, так, щоб Зозулик продав зелену двоцентову англійську Гвіану! Оборони могікан від напасті! Вволи моє прохання!
Це була та краплина, яка вщерть переповнила чашу. Зозулик мучився мало не до ранку і заснув у сльозах. А збудився він бадьорий, з легким серцем, і відчув — він люто ненавидить кляту марку, через яку зазнав таких страждань. Колись він знайшов ту «Гвіану», риючись у давніх конторських документах. Перший-ліпший службовець міг би любесенько її привласнити. То ж краще вже втратити її з честю! Сидячи за сніданком, він вичікував слушної нагоди, щоб сповістити про свою велику офіру. Розмова саме торкнулася збільшення поштових тарифів. — До речі,—байдуже промовив Зозулик, — я хотів би продати свою зелену двоцентову англійську Гвіану… Мосьє Кабассоль здивувався: — Чи ба! А яку марку ти купиш замість неї? Зозулик гарячково думав, що б його сказати вірогідне й водночас безпечне. Не розголошувати ж таємниці! Помовчавши, він глянув на дідуся, мосьє Туссена та ще одного молодого клерка з їхньої контори, що сидів край столу, і об'явив. — Я покладу гроші в банк! — Вже в банк! — зітхнув старий нотар. — Ну й діти нині!.. Мосьє Туссен увічливо всміхнувся й пильно глянув на хлопця поверх здорових своїх окулярів, але промовчав. Розет, що сиділа поруч клерка, із захватом дивилася на брата. Зозулик розважив, що він дотримав усіх належних правил пристойності щодо родинних властей. Тож від цієї хвилі його турбувало єдине — як збути з рук марку? Це треба було зробити якомога швидше, щоби свідки тієї розмови не забули про мовчазну згоду дідуся. Мосьє Туссен по сніданкові мав їхати в справах до Тулона. Набравшись зваги, Зозулик перехопив старшого клерка, як той сідав за кермо своєї легківки. — Я поїду з вами, — рішуче мовив Зозулик. — Дідусь дозволив мені продати марку, і ми зайдемо до філателійної крамниці мосьє Бодена на Алжірській вулиці. Я знаю — моя марка дуже йому до вподоби… Ця квапливість видалась мосьє Туссенові трохи підозрілою. Клерк глянув у бік тераси, де сидів дідусь Кабассоль, присьорбуючи каву. Той недбало махнув рукою на знак згоди. Старий нотар про все знав. Мадмуазель Блан йому зателефонувала. Він надто цікавився душею людською й надто любив дітей — тож волів не заважати подіям іти своїм пливом. Мосьє Туссен та його пасажир дісталися до Тулона менш аніж за годину. Старший клерк узявся до своєї справи поважно, не кваплячись — заради втіхи бачити, як виповнюються розпачем Зозуликові очі. Нарешті о четвертій годині він спинив авто перед філателійною крамницею. Зозулик простяг мосьє Боденові свій скарб. — О, це зелена двоцентова англійська Гвіана! — впізнав той марку. — Я був певен— рано чи пізно вона буде в мене. О, яка вона гарна… Він засунув марку до прозорої кишеньки й довго роздивлявся її в лупу, задоволено мугикаючи собі під ніс. Зозулик чекав, боячись дихнути. Мосьє Боден обережно поклав марку на бюро, накрив її лупою й схопив класифікаційну картку. Відтак повернувся до Зозулика, що дивився на нього, як зачарований: — Любий хлопче! — урочисто
