таємничою посмішкою зашепотів йому щось на вухо.
У цю мить фіранка на вікні відхилилась і звідти вислизнув Ігор.
«Все! — подумав я полегшено. — Перемога!»
Ігор швидко підповз до мене, і ми гайнули подалі від будинку.
Скоро ми вже сиділи в альтанці й чекали, поки надійдуть наші. Ігор сказав, що розповідатиме відразу всім. За хвилин десять прибігла захекана Наталка.
— Де пропадала? — накинувся я на неї. — Мало всю операцію не зірвала!
— Ой хлопчики, — заторохтіла вона. — Я не хотіла! Я маму зустріла. А вона мене — в магазин... А там — черга... А коли все купила, то побачила: Боря щебече з Капітоном. Я й подумала: все в порядку, — і гайнула сюди!
— Добре вже, сідай, — мовив Ігор. — Почекаємо Борьку...
Так ми просиділи, напевне, з півгодини, а Бориса все не було...
Нарешті він з'явився! Обличчя його сяяло, наче повновидий місяць, а під пахвою він ніс чималий пакунок, загорнутий у газету.
— А довше не можна було? — єхидно поцікавився Ігор. — Ми тут сидимо, чекаємо...
— Ти не дуже! — обірвав його Борис. — Я з шановним Капітоном Порфировичем затримався!
— От так так! — здивувався Ігор. — І відколи ж він для тебе «шановний»?
— Нема чого на нього капати! Він старенький і дуже добрий дідусь.
— Ми, можна сказати, життям ризикуємо, а ти розводиш у цей час теревені?! — не втримався я.
— По-перше, теревені, як ти кажеш, я розводив для вас. А по-друге, я й без вас чудово все знаю! — І Борька пихато замовк.
Ми не впізнали його. Що з ним скоїлось? Отак розмовляти. І з ким? З нами, з його найкращими друзями, які його літати навчили!
— І що ж ти знаєш?! — загрозливо підвівся Ігор.
— А те, що й ти! — не злякався Борис анітрохи. — У пробірочках шановного Капітона Порфировича — дитячі сни, отак! — І він переможно глянув на нас. — І ще там написано, у кого й коли ці сни придбано.
— І... — Ігор аж задихнувся, — як ти... довідався?
— А мені Капітон Порфирович розказав!
— Як? — вихопилось у мене. — Сам розказав?!
