— Вони все одно не повірять, — так мені сказав дід, — подумають, що я хворий, та лікувати почнуть: мікстури, уколи всякі!
— Справді, — погодився я, — краще батькам не казати: не повірять. Самим треба думати...
— От що, — сказав Ігор, — давайте ввечері зберемося в альтанці: може, таки щось придумаємо?
І ми пішли по домівках.
Удома я почав думати над тим, що сталося. Я уявив, як жахливо, коли тобі зовсім-зовсім нічого не сниться! Самі подумайте: адже уві сні кожен із нас може все на світі! Ми відкриваємо нові планети й зірки, перемагаємо найстрашніших піратів, уплав долаємо океани й моря, приборкуємо запросто цілі зграї лютих левів, робимо такі наукові відкриття, котрі старим поважним академікам і не снилися! А як здорово літати уві сні!.. І от уявіть, що ви залишаєтеся без усього цього, — просто жах!
Тепер я зрозумів, чому у Володьки таке набурмосене обличчя, — і мені зробилося страшенно шкода його. Потім я пригадав, що інколи стрічав дітей з такими самими обличчями. Вони завжди тримались осторонь від своїх ровесників, котрі гасали з вереском і сміхом, і тихо сумували, дивлячись у землю. Та це ж, напевне, справа рук дідугана! Ця думка просто вибухнула в моїй голові. Отже, коли ми придумаємо, як його перехитрити й перемогти, ми врятуємо не лише Володьку й Борьку, а й чимало інших дітей!
За цими думками я й не помітив, як на вулиці звечоріло.
Я зиркнув на годинника — й помчав до альтанки, де вже зібралися наші...
— Ну як — надумали? — спитав Ігор. Всі мовчали.
— Невже ніхто нічого не придумав? — здивувався він.
Ми знов промовчали.
— Так, — сумно зітхнув Ігор, — і я теж нічого не придумав.
— А давайте сьогодні вночі політаємо! — раптом запропонувала Наталка. — Провітримось — і, може, придумаємо?
Всі радо погодилися з нею. І як воно вийшло, що ми за всіма справами геть забули про польоти?! А навкруги ж весна, все аж вирує від квіту, лише й літати о такій порі!
9
Рівно о дванадцятій я знявся в небо, трохи пролетів над садом і побачив, як майже водночас від своїх будиночків у небо гайнули один за одним Наталка та Ігор.
Ми злетілися докупи й закружляли над нашим провулком — очікували на Бориса. Та його десь не було.
— Знов на хвильку приліг дрімонути! — пожартував Ігор. — Ану, гайда за ним!
