й попрямував до крана.
— Не треба мені ніякої водички! — закричав раптом Володька. — І взагалі — ідіть собі, дайте людині спокій.
— О, хворий одужав! — засміявся Ігор. — Та ще й як голосно кричить! Ну, катай тоді далі.
— Нічого я більше вам не скажу! — відрізав Кучма.
— Заспокойся, Вовочко, — встряла Наталка. — Не хвилюйся так. Не хочеться — то й не кажи... А ви, хлопчики, совість майте! В людини горе, а ви причепилися.
— А я?! — образився Борис. — А в мене, виходить, не горе? Так собі, дрібничка? А я, між іншим, хочу знати, що мене чекає!
— Ну годі вже, годі, — сказала Наталка лагідно і звернулася знов до Володьки: — Вовцю, а навіщо ж ти йому й потім сни продавав? Продав одного, побачив, що вийшло, то й кинув би.
— А глянув би я на тебе, що б ти робила! Дід же отой, коли купив перший сон, сказав, що тепер я — в його руках. Як не продаватиму й далі, він таких жахів напустить, ого-го! От і завтра, із самого ранку, я мушу нести свій сон, який міг би й сам подивитися, Капітону, щоб він, бачте, міг удень, після обіду, подрімати! — І Володька зі злістю висмикнув із кишені пробірку.
— Давай сюди! — простягнув я за нею руку. Та Володька відскочив від мене, мов ужалений, і закричав:
— Не дам! Не займай! Боюся!
— Чого ти боїшся? — здивувалася Наталка.
— А того, що не хочу нових жахів!
— І ти віриш, що Капітон таки й справді може якісь жахи напускати?— посміхнувся Ігор.
— Ти б теж повірив! Одного разу я не схотів, так він мені такого вночі наробив — я ледь не вмер. — Обличчя у Володьки при згадці про ту ніч поблідло, губи його затремтіли.
Ніхто з нас навіть поспитати не наважився, що ж саме наробив. дідуган.
— Отже, — перелякано глянув я на Володьку, — ти страждаєш саме від цього?
— Ой, — тільки зараз дійшло до Бориса, і де й ділася його недавня пиха, — що ж робити?!
— Може, батькам про все розповісти? — вголос подумала Наталка.
— Тільки не це! — жахнувся Володька. — Батькам не треба!
— Чому? — здивувалася Наталка.
