У грудях мені похололо. Невже кіт щось важливе підслухав?!
— Так, — бурмотів собі під носа дідуган, — тут щось про літання... Ага, зрозумів! Ці бісові діти, виявляється, теж уміють літати! Що ж, непогано. Те, що й треба! Ну, держіться, хе-хе! От позабираю всі ваші сни — тоді політаєте в мене!.. — І він так бридко зареготав, що мені аж ноги затремтіли...
— Ну, що ж! — мовив дід, коли відсміявся. — Від мене вони не втечуть. Ще не знають, з ким мають справу.
Він підійшов до шафи, витяг звідти дві пробірки, розкоркував їх і втягнув своїм бридким носом димки. Побільшавши на очах, він двічі чхнув, зменшився до попередніх розмірів і задумався, сидячи в кріслі...
Я зіскочив на землю, і ми гайнули до своєї альтанки.
— Ну, що там, розказуй! — накинулись усі на мене.
І я розказав про все, що побачив.
— Ну й ну! — вигукнув Ігор. — Отже, він не знає про наш задум. Це непогано! Але він довідався, що ми вміємо літати. А це вже гірше!
— Нічого, завтра все з'ясується, — мовив я, і ми пішли спати, хоча кожен із нас знав: цієї ночі він навряд чи засне.
10
Тільки-но я вмостився в ліжку й натягнув ковдру на голову, як на мене щось важко стрибнуло. Я рвучко підхопився, готовий до всяких несподіванок, але відразу ж заспокоївся: переді мною сидів Корнелій.
— Ти чого спати заважаєш! — посварився я на нього не дуже сердито.
— Не спати треба, а діяти! — заговорив раптом кіт.
— О, знов говориш! — зрадів я і намірився був поцілувати свого розбишаку, але він ухилився від поцілунку.
— Знайшов час для пестощів! — пробурмотів Корнелій невдоволено. — Вдягайся швидше: може статися біда!
— Де? З ким? — вигукнув я і, не гаючи й хвильки, почав надівати сорочку й штанці.
— З Борисом! — кинув Корнелій і пояснив: — Я тільки-но від нього: все бачив та чув.
— Що ж скоїлось, кажи швидше!
— А те, що, поки ви балакали в альтанці, Капітон побував у Борьчиної мами й сказав їй, що бабуся важко захворіла й просить Бориса приїхати до неї ночувати. А сам побіг до трамвая, котрий іде в Святошино.
— Наче в казці про Червону Шапочку! — вихопилося в мене.
