Ми приземлились у Борьчиному садку й попростували до вікон. Не дійшовши кроків п'ять, раптом почули шморгання і схлипи. На підвіконні сидів Борис і гірко плакав!
— Бориску, що з тобою? — торкнула його за плече Наталка.
У відповідь він схлипнув іще голосніше.
— Ну що ти, не плач! Ти ж мужчина! — зашепотіла Наталка. — Розкажи — і легше стане.
— Не стане, — майже скрикнув Борька, — ніколи не стане! — І кулаком почав розмазувати сльози по щоках.
Ігор та я мовчки стояли осторонь, бо не знали, що й сказати. Врешті Борька покинув шморгати носом і схлипувати, а там і зовсім затих.
— От і молодчинка! — зраділа Наталка. — А тепер кажи...
— Та що казати, — відмахнувся Борис. — Не можу я злетіти — от і все!
— Як?! — вихопилось у мене.
— А отак! Старався, старався — і нічогісінько!
— Може, ще спробуєш? — нерішуче запропонував Ігор.
— Я вже сто разів пробув — дарма! Тепер я знаю, що хотів сказати Кучма. Він теж розучився літати! І знаєте — чому? Бо продав свій сон отому клятому дідові!
Од несподіванки ми закам'яніли — такого повороту ніхто й не чекав! Ну й дід, ну й розбійник! Що ж він накоїв? Виявляється, й Кучма вмів літати! Та, мабуть, і всі діти, а може, й дорослі, котрим сняться запахущі травневі сни, літають теплими ночами! Як же ми тепер, без нашого Борьки?!
— Треба швидше вирішувати, — обірвав мовчанку Ігор, — поки цей «хімік» не обікрав інших дітей, як Бориса та Володьку!
— Здається, я придумав! — вигукнув я.
— Ну?! — очі в Борьки спалахнули надією.
— Пам'ятаєте, як Капітон винюхував із пробірок сни? Що при цьому було?
— Що? Він більшав, — сказала здивовано Наталка.
— А коли чхав? — вів далі я.
— Ура! — зрадів Ігор, зрозумівши мене. — Та це ж грандіозна ідея! — І він так ляснув мене по плечу, що я аж хитнувся, але промовчав.
