він зустрічав мене. Це я стежу за ним і попереджаю всіх місцевих котів про небезпеку. Ти думаєш, ми просто так нявчимо по ночах? Е, ні! То ми один одному передаємо сигнал: стережись Капітона, він — поруч! За це він і ненавидить мене смертельно. Адже через мене йому дедалі важче ловити котів. А нема котів — нема порошку, а значить — і снів. Щоправда, йому інколи допомагають усякі хулігани, які, на жаль, ще не перевелися і з яких, напевне, виростуть нові Капітони.
— Не виростуть, — перебив я кота, — обіцяю тобі: не виростуть! Відсьогодні увесь наш квартет оголошує їм війну!
— Спасибі! — радісно подякував Корнелій і раптом перейшов на шепіт: — Тихше, підлітаємо!
Ми й справді вже підлетіли до будиночка Борьчиної бабусі, швидко приземлилися просто перед порогом, і я постукав у двері...
Коли бабуся побачила мене, вона не на жарт злякалася:
— Що з Боренькою?!
— Нічого, — пробурмотів я, зрозумівши, що Капітон кудись уже завів Бориса. — То я так, мимоходом: думаю, дай зазирну. Ну, коли нема у вас Бориса — до побачення!
Бабуся полегшено зітхнула й залопотіла:
— Може, варення на доріжку, ще трохи ожинового зосталося!
Іншим разом я, звичайно, не відмовився б, але сьогодні...
Я ледве встиг заперечно хитнути головою і побіг геть...
— Швидше до лісу, — зашепотів Корнелій, котрий чекав мене на паркані. — Вони там, я відчуваю.
І ми помчали в ліс.
— Стій! — просичав раптом Корнелій через кілька кроків. — Я бачу їх!.. Слухай уважно: я відверну увагу Капітона, а ти хапай Бориса — і щодуху додому.
— Але ж він може зловити тебе!
— Не бійся, — заспокоїв мене Корнелій. — А коли й зловить — то що ж: нехай уже краще скарбничкою стане ще один кіт, ніж Борис... — І з цими словами він шугонув у темряву.
Я глянув у тому напрямку, де зник кіт, і побачив дві постаті, в яких упізнав Бориса й Капітона. Дідуган ішов трохи попереду, а Борис, ніби слухняна лялька, ступав за ним.
Раптом лісову тишу розітнув дикий котячий зойк. Капітон аж звився на місці й заволав:
— Це знову ти?! У, клятий котяро! Тепер тобі не втекти!— Дідуган крутнувся на каблуках і з дивовижною спритністю кинувся під кущ, звідки долинав котячий вереск.
Тої ж миті я підскочив до Бориса й ухопив його міцно за руку:
