планшетки цукрового півника на паличці.
«Коли в нього такий шоколад, то можна уявити, що це за півник!» — жахнулася подумки Вітка й замахала руками:
— Ні, ні! Я з'їм, ось, уже!
І вона заходилась відламувати чималі шматки шоколаду й, не розжовуючи, ковтати їх.
Зрештою вона так-сяк упоралася з плиткою. Доївши останній шматок, Вітка відчула в роті страшну гіркоту, язик їй прилип до піднебіння. Вона ковтнула густу, наче клей, слину і з зусиллям вичавила із себе:
— Де... я?..
— В Навпакиграді, славнозвісній столиці прекрасної країни Навпакинії! — відказав гордо міліціонер, який, певно, мав Вітку за іноземну туристку.
Вона вдячно кивнула постовому й подумала: «Ну й занесло! Треба хоч роздивитися гарненько. Коли тут усе, як цей штраф, то хоч топися!..» Вітка пересмикнула плечима при згадці про з'їдений штраф і побрела широким проспектом...
Що не кажіть, а цікавість таки переборола Вітчин острах. Ще б пак! Вона й не мріяла опинитись у країні, що схожа була на її власну Навпакинію.
А в тому, що Навпакинія ця таки справжня, Птурська пересвідчувалась на кожному кроці.
Вже помітно звечоріло, й на вулицях побільшало людей. Ось посеред проспекту зупинився тролейбус. Чималий натовп кинувся до нього, але двері не відчинилися. «Як у нас, — подумала Вітка, — в години пік!» Але вона помилилася. Замість дверей почали відчинятися вікна — і звідти посипались на дорогу пасажири. А ті, що чекали, теж відразу кинулися дертись у вікна тролейбуса. Якась бабуся з кошиком застряла у вікні. В цей час тролейбус рушив, і Вітка побачила, як бабуся відчайдушне замахала у вікні ногами!
«Ну й країнка!» — весело подумала Птурська й пішла далі...
Але тут вона просто перед собою побачила великий будинок із широким подвір'ям і прочитала табличку «АЛОКШ». «Школа!» — здогадалася Вітка й вирішила зайти.
На подвір'ї вона побачила гурт хлопців, які у вечорових сутінках, мов скажені, ганяли м'яча. Вітка спинилася. Хлопці зовсім не галасували, як наші хлопці під час гри у футбол. Вони купою гасали за м'ячем, штовхалися, давали один одному стусани. Воріт Вікторія ніде не побачила... Аж ось білявому здорованю вдалося відірватись від гурту, й він щосили загамселив по м'ячу. М'яч свиснув і, наче куля, з розгону врізався у вікно!
«Зараз тобі, голубчику, буде!» — зловтішне подумала Вітка.
Але із розбитого вщент вікна висунувся дядечко — може, вчитель фізкультури — й весело гукнув:
— Молодець! Удар чудовий, ставлю п'ять!
Птурська тільки знизала плечима й зайшла в приміщення школи. Саме в цю мить пролунав дзвінок — і школярі
