розбіглися по класах.
Вітка почала сходами підніматись на другий поверх. Раптом вона почула розбіяцький свист, поглянула вгору й побачила: по поруччях сходів на неї мчить сивий поважний дядечко й голосно свистить! Вітка ледь устигла відскочити вбік, а дядечко порівнявся з нею, пригальмував і зіскочив з поруччя.
— Е-ее! — показав він ошелешеній Вітці язика.
— Ви чого? — злякалася вона не на жарт.
— Не чого, а хто! — знову показав язика дядечко. — Я — директор цієї школи, Полікарп Полікарпович. А от ти чого?
— А що я? — відказала вкрай здивована Вітка.
— «Що, що»! — передражнив директор. — Чого ходиш тихенько?
— Так уроки ж...
— Правильно, уроки! А тому ти повинна, як і кожен порядний учень Навпакиградської школи, бігати, галасувати, буцати ногами у двері класів, битися!
— Щось я вас не розумію!..
— А, — здогадався нарешті директор. — Так ти, бачу, новенька! Що ж, ходім тоді до мене в кабінет, я розкажу тобі про нашу школу.
Вони піднялися на четвертий поверх і зайшли до зовсім порожньої кімнати.
— Оце мій кабінет! — гордо проказав Полікарп Полікарпович. — Прошу сідати!
— Куди?! — озирнулася кругом Вітка.
— Зрозуміло, сюди, — плюхнувся директор просто на підлогу.
Птурській не лишилося нічого іншого, як теж опуститись на підлогу, забувши про своє нове плаття, яке вона сьогодні надягла вперше, аби побільше роздратувати Сергія.
— Ти як потрапила до нас? — поцікавився директор.
— Навіть не знаю, — зітхнула Вітка. — Заплющила-розплюшила очі — і вже тут!
— Ага, — кивнув директор, — значить, тебе Діма прислав.
— Який Діма?
— Байдуже, — махнув рукою Полікарп Полікарпович і почав розповідати Птурській про навпакинські школи.
