той звичай? — І в очі йому. В очі. Пече. — Мати постіль нову постелила… — І моя мати постелила, — знай тягне за руку. Льошці, наче хто вила під ребра, — уперся. — Та не піду! Село засміє, — на Марусю сердито. «Оце погоджуся зараз — усе життя буде мене на шворці водити», — думає, на молоду дружину дивиться, і нема йому білого, нема плаття весільного, фати пишної, тільки чорне, чорне — очі, коси. І червоне — губи, намисто… На коралі глянув, аж задихнувся. Зайве воно йому. Каменюка на шиї. Підійшла ближче, губами до Льошчиних губ припала, відірвалася. — Як скажеш, що сам так захотів, ніхто не посміє. — Так я не хочу, — уже непевно. — Мене не хочеш? — Хочу! Так хочу, що не втерплю, — шепоче, наче окріп розливає. — Так до моєї хати ближче, — розсміялася. І побігла. Куди вже тут думи думати та про чиїсь смішки розпатякувати. Піджака на плече закинув і — за білою фатою галопом. І чого та румунка з ранньої весни до пізньої осені ніколи вікна не зачиняла? Хтозна. У кімнату вбігла, білу фату на підвіконня кинула і завмерла перед дзеркалом. Прохолодний вітер із двору фату розвиває, наче хто з білим прапором у полон проситься. Всміхнулася. Плаття біле стягла. А тут і Льошка на поріг. Піджак кинув, з Марусі очей не зводить. А вона в одній сорочині спідній — стовпом перед дзеркалом. Намисто пальцями перебирав, на Льошку в дзеркалі дивиться. Ні! Він собі думав — інакше буде. Що оце він до кімнати зайде, а вона вже геть усе з себе скине і стоятиме посеред хати гола і прекрасна, мов грецька мармурова богиня, очі долу, чи навпаки — пектиме, але руки, руки обов'язково простягатиме до нього, наче проситиме — візьми мене, я твоя навіки, я так довго чекала на тебе, цноту берегла. А він не баритиметься! Швидко поскидає одежину, візьме її за плечі та ніжно покладе на білі простирадла, та так, щоби лице до лиця, очі в очі, а там… Невелика наука. Маруся стояла перед дзеркалом і дивилася на Льошчине віддзеркалення. «Мабуть, хоче, щоб я допоміг їй роздягнутися», — промайнуло в голові молодого. Льошка проковтнув хвилювання і ступив до Марусі на крок. Став за її спиною, руки на плечі поклав і обережно спустив тонкі лямки комбінації. Маруся напружилася, в очах з'явився лихий вогник. Льошку за руку цап — стій! І мовчить же! Сказала б, як хоче, він би… — Марусю… — хрипко. Від дзеркала до Льошки крутнулася, за краватку смугасту як смиконе — до себе. — Мовчи, — шепоче і рве на ньому ту одежину. І — геть її! Геть! — Мару… — аж застогнав від жадання, руки до неї тягне, а вона їх відштовхує та далі, далі… Вже й штани від костюма весільного на підлозі, і труси сині з червоними смужками по боках… Стоїть молодий посеред хати — голий, у самих шкарпетках. Ну посміховисько ж, їй-богу! І люстра на три лампи світить, як дурна. Нащо Маруся її увімкнула? Якось воно в темряві зручніше. Маруся все стягла, на шкарпетки глянула, потім — молодому в очі. За плечі його взяла та — на білі простирадла. Всадила. Йому аж дух забило. «Це ж я повинен її за плечі… Та на постіль… — Льошчині думки збивалися і ставали лагідними, мов цуценята. — Та хай… Все одно. Хай уже натішиться своїми примхами… Я її потім…» А вона біля постелі присіла, за литку Льошку взяла. Зняла шкарпетку. Другу. Ну от! Нема на молодому нічогісінько! «А тепер що?» — чогось перелякався Льошка і простягнув до Марусі руки. Ну чисто як оце вона повинна була зробити, якби все по Льошчиному відбувалося. Маруся впала у розкриті обійми, і вони удвох повалилися на нове простирадло, яке Орися власноруч прикрашала мереживом і берегла для Марусиного весілля. Лице до лиця. Очі в очі. Він — на подушці, вона — над ним. — Дай… твою сорочку зніму, — прохрипів. — Сама… — відшепотіла. Смикнула за лямку, кудись униз потягла, разом із трусами на підлогу викинула. — Люстра… — і притискає її до себе, але незручно якось під дівкою, та й лампи в очі світять. — Дай вимкну… — Ні… — тихо, та до Льошчиної шиї. Цілує, а йому б вже до справи перейти. І та люстра клята… — Та світить прямо в очі, — напружено. — Вимкнеш, мене не побачиш, — отак просто прошепотіла, а Льошці дурне в голову: наче вимкне світло — і вже більше ніколи не торкнеться молодої дружини. — Та хай, — прохрипів. І — попливло. І попливло ж. Маруся очі заплющила — зник світ. Нічого навкруги — ані люстри клятої, ні вітру з вікна відчиненого, ні випадкового комара на плечі… Нічого. Тільки він. І вона. Злилися — одне тіло, одне, не розлучити, не розірвати. Довірилася. На простирадло відкинулася, він — на неї. Всім тілом. Так краще. Так правильніше. Чоловік завжди… завжди повинен зверху бути. Злилися. Не розірвати, і тільки ніби барабани нетутешні, різкі всередині підхльостують — усе швидше, швидше, швидше! Льошка заціловував білі щоки, тягнувся до шиї… Стиць! Аж струсонуло. Барабани обірвалися. Що це? Губи наштовхнулися на холодні коралові намистинки. Схопив коралі та — з шиї. Мармурова… Прекрасна… Гола… Ніжка, як молоко. Нічого червоного! Нащо коралі?! Маруся завмерла, вхопилася за намисто і розплющила очі. Так близько Льошка ще ніколи не дивився в цю чорну безодню. — Ти чого? — задихнувся. Барабани… Швидше, швидше… — Не зупиняйся, Марусю! Не зараз! — Ні… — прошепотіла. Насторожена. Очі примружила. Пече. Відпустив. Не до намиста дурного. Хай би хоч у ватянці була, аби не зупинялася. — Та хай, — погодився спантеличено і припав до Марусі. «Рип-рип-рип-рип» — не змовчало ліжко з панцирною сіткою. «Шш-шш-шш-шш» — терлися одна об одну коралові намистинки на Марусиній шиї. Як молоді знесилилися до останку, на ліжку розкинулися і врешті змогли всміхнутися — у люстрі клацнула і згасла лампочка. Маруся розсміялася. — А хоч і всі три! Ніби їй у відповідь заблимали і згасли й інші дві. — Що це? — здивувався молодий із вищою економічною освітою. — Напруга, — сказала Маруся. — Напруга… — притис її до себе. — Так зашкалює, що й відірватися від тебе не можу. — А я
Вы читаете Молоко з кров'ю
